Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
Я обережно взяв Сташку під пахви і встав. До наших ніг котилися вже з темної щілини дві невеличкі постаті: Стасик Мультан і Василько Шубайло:
— Дядечку Антосю! Ви тут? Тіточко! І ви тут?
У мене перехопило горло, в ньому стояв якийсь важкий давкий клубок. Можливо, я закричав би. Але стримався. Бо за ними виступила з темряви постать ксьондза. Чорна тінь і дві пергаментні плями. Рука із свічкою, вся обліплена маленькими сталактитами воску. І обличчя, на якому завмерла все та сама допитливо-байдужа усмішка, яка ніби глузувала і випробовувала.
— Ви живі? — ворухнулися губи.
І в мене ніби ще більше зросла підозра.
— Слава панові богу, — сказав він. — Ходімо.
Ми вийшли «коридором» у невеличку камеру. Ксьондз штовхнув стіну, і вона з попереднім скреготом і виском покотилася на своє місце. Ми повернули за ріг і опинилися в довгому і низькому коридорі-катакомбі.
— Тут недалеко, — сказав Жихович, — і слава богу, що тут є хід.
— Славу богу, що вони не знали про нього і друге підземелля.
— Про нього не знав і я, — сказав ксьондз. І додав, помовчавши: — Спасибі ось їм. Вони так кричали про підземелля, що я пішов з ними, нехай тільки відчепляться. Всі інші стривожилися і пішли на пошуки якогось невідомого «городища» і «курганного могильника» годину тому… Соромно, йдучи на зустріч з можливою небезпекою, скеровувати людей на неправильний слід. З невеликого обману часом народжується непоправиме. Як із лжевчення — смерть духу, а із свідомої облудної фальші — смерть.
Він сам міг би мати подобу уособлення фальші, якби не гіркий сарказм у тоні його слів.
— Досить уже смертей для цього нещасного кутка землі. Просто Бермудський трикутник якийсь. Кладно — Ольшани — Темний Бір. Гинуть надії, без сліду зникають люди, їхні мрії й надії.
— І хто винен у цьому? — я все ще не міг позбутися підозри.
— Не знаю. Певно, предки. І нащадки, недавні й сучасні. І я винен. В тому, що живу, коли всі друзі… і подруги давно загинули.
Він дибав ходом, як живий привид. Справді так.
— Це було б жахливо, аби загинули ще й ви. На порозі якогось відкриття, — він пронизливо скоса глянув на мене, — або на порозі поразки, яка тільки й визначає, мужня людина чи так собі.
Мені стало трохи соромно. Бо коли міркувати по його минулому, то він був вище підозр.
— Слухайте, — сказав я, може, занадто різко, бо не Міг забути тієї усмішки в отворі, — чи можлива така річ, стопроцентний християнин перших років християнства? У наші дні, з нашим минулим? Не обманюй навіть у дрібницях, не прелюбодійствуй навіть оком. Ні. Ви, здається, такий або хочете бути таким. Розтлумачте мені, як це?
— Та ну вас.
— А я не вірю. Не вірю, бо у більшості людей подвійне дно.
— Не вірте йому, — тихо сказала Сташка, — просто у нього був стрес, і він ніяк не може очуматися.
— Подвійне дно. Можливо, й тих замурували, як у моїм сні. Моєму калейдоскопові бракує тільки одного скельця.
— Якого?
— Що означали ті слова з кошмару: «два сторожі непідспівані і один нехрещений»? Хто такі ті троє?
— Слухайте, — сказав ксьондз, — у вас справді добре-таки лізе вгору нервова неурівноваженість.
Ми вийшли на світло. Зеленіла трава. Низьке вже сонце клало помаранчеві відтінки на листя. За брамою, на сільській вулиці, долітав з хмари пилу спокійний і мирний хорал вечірньої череди: мукання корів, жалісливо-гнусаві голоси овечок.
Я взяв Сташку за руку, і тут мене затіпало. Так, що я боявся витиснути з себе навіть слово, щоб воно не прорвалося риданнями полегшення. Не за себе, можете мені повірити.
— Ти не шкодуєш за сьогоднішнім днем? — пошепки спитала вона.
— Ні. Хтось сказав: «Я не знав, який вигляд має мій рідний дім, поки не вийшов за його стіни. Я не знав, що таке щастя, поки не пройшов прірву біди»… Я не шкодую за сьогоднішнім днем.
І однак мені довелося під кінець пошкодувати за ним. Від «плебанії» — нашої, звісно, — кинувся до мене Мультан.
— Слава богу, живі. Слава богу, хоч ви живі. Бо трьох в один день…
Мені ніби залізом скувало щелепи.
— Хто?
— Зелепущонок сьогодні витягував перемет біля Дубової гатки (чорт його побери, чого він завжди його в тих корчах ставить) і витягнув…
— Лопотуха?
— Він. Міліція повезла вже. Видно, упав у темряві із стрімкої кручі. Скронею об корч чи об чорний дуб — он скільки їх там стирчить біля берега. І готовий!