Чорний замок Ольшанський

— Досить уже смертей для цього нещасного кутка землі. Просто Бермудський трикутник якийсь. Кладно — Ольшани — Темний Бір. Гинуть надії, без сліду зникають люди, їхні мрії й надії.

— І хто винен у цьому? — я все ще не міг позбутися підозри.

— Не знаю. Певно, предки. І нащадки, недавні й сучасні. І я винен. В тому, що живу, коли всі друзі… і подруги давно загинули.

Він дибав ходом, як живий привид. Справді так.

— Це було б жахливо, аби загинули ще й ви. На порозі якогось відкриття, — він пронизливо скоса глянув на мене, — або на порозі поразки, яка тільки й визначає, мужня людина чи так собі.

Мені стало трохи соромно. Бо коли міркувати по його минулому, то він був вище підозр.

— Слухайте, — сказав я, може, занадто різко, бо не Міг забути тієї усмішки в отворі, — чи можлива така річ, стопроцентний християнин перших років християнства? У наші дні, з нашим минулим? Не обманюй навіть у дрібницях, не прелюбодійствуй навіть оком. Ні. Ви, здається, такий або хочете бути таким. Розтлумачте мені, як це?

— Та ну вас.

— А я не вірю. Не вірю, бо у більшості людей подвійне дно.

— Не вірте йому, — тихо сказала Сташка, — просто у нього був стрес, і він ніяк не може очуматися.

— Подвійне дно. Можливо, й тих замурували, як у моїм сні. Моєму калейдоскопові бракує тільки одного скельця.

— Якого?

— Що означали ті слова з кошмару: «два сторожі непідспівані і один нехрещений»? Хто такі ті троє?

— Слухайте, — сказав ксьондз, — у вас справді добре-таки лізе вгору нервова неурівноваженість.

Ми вийшли на світло. Зеленіла трава. Низьке вже сонце клало помаранчеві відтінки на листя. За брамою, на сільській вулиці, долітав з хмари пилу спокійний і мирний хорал вечірньої череди: мукання корів, жалісливо-гнусаві голоси овечок.

Я взяв Сташку за руку, і тут мене затіпало. Так, що я боявся витиснути з себе навіть слово, щоб воно не прорвалося риданнями полегшення. Не за себе, можете мені повірити.

— Ти не шкодуєш за сьогоднішнім днем? — пошепки спитала вона.

— Ні. Хтось сказав: «Я не знав, який вигляд має мій рідний дім, поки не вийшов за його стіни. Я не знав, що таке щастя, поки не пройшов прірву біди»… Я не шкодую за сьогоднішнім днем.

І однак мені довелося під кінець пошкодувати за ним. Від «плебанії» — нашої, звісно, — кинувся до мене Мультан.

— Слава богу, живі. Слава богу, хоч ви живі. Бо трьох в один день…

Мені ніби залізом скувало щелепи.

— Хто?

— Зелепущонок сьогодні витягував перемет біля Дубової гатки (чорт його побери, чого він завжди його в тих корчах ставить) і витягнув…

— Лопотуха?

— Він. Міліція повезла вже. Видно, упав у темряві із стрімкої кручі. Скронею об корч чи об чорний дуб — он скільки їх там стирчить біля берега. І готовий!