Чорний замок Ольшанський

— Відступіться.

Напевне, так скачуть через вогненне коло леви в цирку. В усякому разі, я отвір майже пролетів, приземлився накарачки і… ціле море полум'я охопило мою голову, розсипавшись потім вогненно-зеленими іскрами.

— Живі?

— Живий. Руку, здається, трохи підвернув.

Ми, наче змовившись, глянули в пролом і жахнулися. Нижня плита висіла одним краєм. Очевидно, на двох верхніх, що стискали її. Ненадійно стискали. Досить було кинути в неї камінь, та що там, — навіть просто, здавалося, кашлянути чи крикнути, і все це полетіло б униз, розчавлюючи все живе. Шлях назад був відрізаний. І навіть якби ми навмисне викликали цю лавину — невідомо, чи не засипала б вона той пролом, крізь який ми потрапили сюди. А куди потрапили? Ми обійшли довкола — таке саме підземелля, таке ж «страшне яйце», тільки що глухе і з дуже зруйнованими сходами. І ніякого виходу. Ні, такий самий отвір, тільки удвічі менший і без грат. І, значить, розширити його ніяк не можна було.

І ще слабенька надія, віконце вгорі розміром з долоню. Правда, це віконце не було темне. Це була слабенька пляма світла, денного світла, яке падало звідкись з висоти і освітлювало навіть якусь жалюгідну билинку, що росла, очевидно, на дні якогось колодязя чи просто ями, куди й виходила віддушина.

Знесилені, ми сіли просто на плити і, щиро кажучи, занепали духом настільки, що опустили голови. Це було справді все. Справжньою, слабкою втіхою було те, що вони, якщо вони були, не знали про існування сусідніх камер і що тому ми не задихнулися і не були мертвими вже, сховані обвалом. Наша удача означала тільки повільнішу смерть. І якщо мої кошмари несли в собі хоч зерня правди — ну що ж, у того, що було сховане тут різними людьми, буде тепер чотири сторожі.

— Нічого, нічого, Сташко, — сказав я. — Ну облиш, облиш.

Усе ще буде не так погано. Ми придумаємо щось, щоб вибратися. Ми, зрештою, спалимо на останній свічці щось із одягу. Невже не знайдуть хоч по струминці диму? Та знайдуть, знайдуть.

— Не втішайте мене, — тихо сказала вона. — Тут сотні життів, можуть бути сотні димів з коминів. Хто зверне на них увагу?.. Ні, треба дивитися правді в очі. Це — кінець.

Плечі її затремтіли. Мені здалося, що вона плаче, що взагалі вся її маленька постать є живе уособлення від чаю.

— Не плач, — сказав я і погладив її по голові. По цьому чудовому волоссі кольору червоного дерева із золотом, яке ніхто на світі — а я перший — не наважився б назвати рудим. Та воно й не було таке.

— Я не плачу, — несподівано твердим і навіть сухим, може, від безнадійності, голосом сказала вона. — Мені кривдно інше.

— Що?

— Тепер уже можна сказати. Бо все одно нічого не зміниться.

— Що таке? — самими губами спитав я.

— Мені кривдно, що ти не помітив. Не помітив, що я мало не з самого початку кохаю тебе…