Чорний замок Ольшанський

— Сташко, чуєш?

Мабуть, вона не чула. Мабуть, вона спала чи просто перебувала в прострації.

— Дядечку! — мов комариний спів, лунав звідкись голос.

І тут же ніби вибухав у павутинні катакомб:

— Я зараз!

І знову, як крізь вату:

— Зараз.

Що це було? Галюцинації? Так швидко? А зрештою, чого й чекати від цього шматка землі, споконвіку отруєного ненавистю, віроломством, підлістю, смертним жахом і самою смертю?

Остання свічка вже наполовину згоріла. Поблякла плямка світла в отворі. Байдуже. Тепер уже скоро. Сірий, чорний камінь довкола, камінь зради і вбивства вип'є нас.

Мені здалося, що ми тут не одні, що чийсь невідомий погляд зупинений на нас. Я підвів голову, стараючись не поворухнутися, не потривожити дівочої голови на своїх колінах.

… З бокового отвору дивилося на мене людське обличчя. Дивилося з уважною і, може, мені здалося, недоброю пильністю. Блищали очі, великі-великі у темних проваллях очниць. Колір шкіри від світла свічки там, за стіною, був пергаментно-жовтий, мертвий. І на тонких, завжди таких приємно-в'їдливих, лисячих губах була холодна, злорадно-глумлива усмішка. Ксьондз Леонард.

Дивився і тільки що не злорадно, але зате зловісно, як ворон потопу[62], коли цей потоп почав спадати, відкриваючи Ноєвим очам і його, вороновим, трупи допотопних людей і звірів.

Гукнути його? Я не наважувався. Гірше за все була б ця остання моя помилка: побачити, як усміхнеться, і відійде, і зникне остання пляма світла, остання надія на щось. А воно й справді усміхнулося, це обличчя, повернулося, зникло. Померкло світло. І несподівано схопилася Сташка.

— Тут був хтось? — спитала диким, ніби з безтямного сну, голосом. — Був тут хтось чи ні?

— Ні, — сказав я неживим голосом. — Нікого тут не було. Сиди тихо. Дрімай далі. Вологістю тягне від каміння… Ні, я не чекав аж такого. Мій калейдоскоп розсипався. До нього потрапило зайве скельце… Не зайве було б поцікавитися, звідки воно взялося і яким чином зіпсувало візерунок?

— Ти що? Заговорюєшся? Незрозуміле говориш, — у цьому голосі тепер тремтіли нервовість і напруженість.

— Тихо. Тихо ти.

І тут я почув спершу легке дряпання, ніби миші десь скребли, потім — скрегіт. Далі той скрегіт подужчав, переходячи часом у різкий виск. З невимовним здивуванням, бо про таке досі я чув тільки в казках, а бачив тільки в кіно, я не спускав очей з вертикальної лінії в стіні. Вона розширялася під рівний скрегіт чогось і цей виск, а я витріщав очі на те, як вона стала щілиною, яка все ширшала й ширшала, перетворилась у спершу вузький, на кота, а потім широкий, хоча б і на людину, темний коридор.

Від'їжджав вузький прямокутний шмат стіни. Відкривалися очам, ніби на чверть кола на підлозі проведені, напівкруглі жолоби. Видно, такий самий жолоб був і в стіні, і вона відходила, відкочувалася на кам'яних кулях (такий механізм я колись бачив у потаємному ході в одному із стародавніх хрестоноських замків. Як люблять тепер казати, взаємозапозичення. А взагалі, чи не схоже в чомусь працюють наші підшипники?). А взагалі, чи не верзу я казна-що? Так плутається все в голові після цих кількох годин під землею.