Одіссея найкращого сищика республіки

— Чув, — кивнув я. Полковник Судейкін був легендою в Києві, розкрив там одразу кілька організацій бунтівників, після чого пішов на підвищення в Петербург. Але погано закінчив.

— Ну так от, він сів біля мого ліжка, от як я зараз біля вас сиджу. Сказав, або суд і шибениця, в кращому разі довічна каторга, — або я залишаюся на свободі, але допомагаю з інформацією. Цей Судейкін умів працювати з людьми. Мені було двадцять два роки. Я не хотів сісти навічно і ще менше хотів бути повішеним. Я думав про смерть, готував себе до неї, але завжди уявляв кулю в стрілянині з поліцією, а не ось так. Мусив погодитися, стати платним агентом охранки, юдою. — Чуванов скривився і подивився на мене. — Мабуть, зневажаєте мене?

— Ні.

— І чому? Я ж став зрадником? Що може бути гірше?

— Кожен відповідає за свої вчинки.

— Але я ж не відповів! Не відповів! Ось у тому й парадокс, який я не можу зрозуміти! — Чуванов нервово засміявся. — Я ж став зрадником, став здавати своїх товаришів. Я ніколи не намагався бути першим мерзотником, не здавав із власної ініціативи. Але час від часу Судейкін вимагав від мене прізвище, щоб організувати чергове гучне затримання, за яке його начальники отримували чергові нагороди та звання. І я здавав, торгував товаришами, які беззастережно мені довіряли. Дійшло до того, що я здав жінку, яка мене кохала! Вона просто набридла мені, і я вирішив її позбутися. І позбувся! Уявляєте?

Він нервово дивився на мене. Я скривився.

— О, тепер ви зневажаєте мене! — Він засміявся.

— Ні, я уявляю, як погано вам було. Це ж справжнє пекло — бути таким мерзотником.

Чуванов здивовано вирячився на мене.

— Пекло? Я був на волі, я лікувався за рахунок партії, я отримував гроші від охранки, я ходив по дорогих ресторанах і їздив на води, коли мої товариші сиділи за ґратами! Нічого собі пекло!

— Справжнє пекло ось тут. — Я постукав головою об стіну. — І вам же досі погано.

Чуванов далі дивився на мене, хотів щось сказати, помовчав.

— Так, мені погано, бо я коїв тоді багато страшних, підступних, мерзотних речей. І я не звинувачую Судейкіна. Він якраз робив свою роботу, служив своєму государю. А ось я зраджував, дурив, брехав! І отримував свої тридцять срібняків! Мушу сказати, що курс срібняків добряче виріс! А потім я дізнався, що Судейкіна збираються вбити. Серьожа Дєгаєв, який, виявляється, теж працював на Судейкіна, запропонував мені взяти участь у вбивстві полковника. Розповів про свій план. Звісно, про співпрацю з полковником не сказав. Я мусив попередити Судейкіна, але подумав, що виникне чудова можливість перевернути гру. Цілком імовірно, що, крім Судейкіна, про мене ніхто не знав. Бо полковник дуже беріг свої кадри, ми ж були його головним козирем. І ось, якщо полковника не стане, я зможу продовжити боротьбу без жодних застережень! Чим поганий план? Чудовий! Я виїхав у Петербург. Приїхав, переплутав адресу, де чекали товариші, перемерз, намочив ноги і захворів. Збирався їхати на справу з температурою, але товариші не взяли. Берегли для справи революції. Вбили Судейкіна самотужки. Це була гучна справа. А за кілька тижнів мене знайшов полковник Желєзнов. Він виявив таємні записи Судейкіна і встановив частину його агентури. Гірше того, перед смертю Судейкін назвав кілька прізвищ. У тому числі моє — як платного агента. Мене викликали на партійний суд у Францію. Я поїхав. Я знав, що мене можуть убити, але все одно поїхав. Знаєте чому?

— Бо зневажали себе?

— Ненавидів! Убити себе був готовий! Я вважав себе покидьком, негідником, життя якого не коштує і копійки! Я їхав, сподіваючись, що товариші по партії мене викриють і вб’ють! Все ж було проти мене! Я уникнув убивства Судейкіна, а той назвав моє прізвище. Я написав заповіт, у якому залишив усе, що мав, товаришам по партії. Прийшов на суд. А там геть усі виступили на мій захист! Усі! Підтвердили, що я справді захворів. Ну, в мене був жар, я марив, кілька разів непритомнів. Один із товаришів, лікар, запевнив, що це не могла бути симуляція. Інші закликали не вірити покійному полковнику, псу охранки, який перед смертю вирішив зіпсувати чесне ім’я борця з самодержавством. Мене виправдали! Ви розумієте? Виправдали! — Чуванов аж кричав, прибігла охорона, відчинила двері. Старий заспокоїв їх. — Вибачте, я трохи захопився подіями тих далеких років.

— Я перший, кому ви розповідаєте цю історію?

— Перший. А кому мені було її розповідати? Хто тут знає про далеку Росію, про революцію, про царя, про боротьбу? Дехто, може, чув, але їм нецікаво!

— То як ви опинилися тут?

— Я далі вів подвійну гру. І вашим, і нашим. Скоїв два пограбування, здав чотирьох товаришів. А потім мене викрили. Один із арештованих зміг роздивитися у справі мою записку до полковника Желєзнова. Впізнав почерк — у мене красивий почерк. Якось зміг повідомити товаришів на волі. І мене знову викликали на суд. Того разу до Відня. Це зараз війна і до Відня не доїхати, а тоді кордони були відкриті. Я приїхав. Відчайдушно брехав. Я думав, що це була гра. І якби я програв, мене б убили. Але насправді ні. Керівникам партії було начхати на суд. Вони були впевнені, що я зрадник. Та я був відомою фігурою. Вирішили, що моя страта зашкодить партії. З мене взяли обіцянку виїхати до Південної Америки і ніколи більше не повертатися до Росії. Інакше смерть. Я пообіцяв. Мене привезли до Дубровника і там посадили на трансатлантичний пароплав, що віз переселенців до Південної Америки. Він ніде не мусив зупинятися, але захворів пасажир, його висадили в Кальярі, я втік там з пароплава. Заїхав аж на північ острова й оселився тут. Кілька років я чекав. Помсти, відплати, покарання. Я був мерзотником, і небеса мусили мене вдарити за це. Але я жив у раю. Повірте, тут справжній рай. М’який клімат, смачна їжа, веселі люди, недороге життя. Я заробляв тим, що малював картини з пейзажами Середземного моря. Вони непогано розходилися на Лазуровому узбережжі. Я побудував будинок у мальовничому місці, одружився з місцевою красунею, яка подарувала мені трьох дітей. Я все чекав, що, можливо, небеса вдарять не по мені, а по тих, хто поруч зі мною. По дружині чи дітях. Але дружина жива та здорова, діти виросли, картини далі купують. Я думав, що війна зробить мене старцем, бо кому потрібні картини, коли гинуть люди? Але їх почали купувати ще краще. Щоправда, зовсім не беруть картини зі штормом і кораблетрощею, людям вистачає катастроф і в житті. А ось схід сонця, ранкове море, штиль — розходяться дуже добре. Люди готові платити за спокій, за радість життя! — Чуванов став уважно роздивлятися мене, забув про те, що говорив.