У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
Із від'їздом Югини Костівни особливі стосунки склалися у Янчука з Вірою Коляд, як виявилось, у минулому відрахованою з Київського університету за приховання якоїсь крамольної інформації про батьків. Непоказна й пересічна зовні, дівчина була багата душевно, ерудована й дуже працьовита. З її допомогою Петро виготовив і порозвішував по стінах коридорів яскраві діаграми, зведення, графіки та розклади, завів «вхідні» та «вихідні» журнали. Віра «на добровільних засадах» слідкувала за чистотою, підказувала Янчукові, на що мав би звернути увагу. Тож отримавши премію, Петро вирішив відзначити її, придбавши їй шовкову хустку і коралі. Той дарунок ще більше здружив їх на роботі — не на день, а на роки...
Як тільки минула метушня навколо виявленої кишкової палички, Янчукова душа знову затривожилася Лесею, не даючи йому змоги готуватися за програмою, тож полегшив себе листом у властивому йому барвистому й райдужному стилі.
«Моя сапфіроока мадонно! Єдина моя у спільнім нашім завтра! Вір мені, ти — все для мене у цьому світі! Ще не знаючи як, вже бачу тебе своєю дружиною! Мармурове тіло твоє — з воску й молока, коралові вуста — з макових і трояндових пелюсток, ультрамаринові очі — із плес, до дна просякнутих сонцем! Вся ти з казкової зваби — із ячмінними косами, чарівним усміхом, чаклунним голосом і руками-лебединими крилами в леті!» — писав Лесі Петро, повний ніжності й палкості.
перейшов до віршування експромтом. Лист, хоч і був перевантажений епітетами, вийшов, як завжди, рідним, але довгим, бо ж іще й ділився прогнозами та передбаченнями майбутнього. Ніби ношу врешті скинув Янчук із душі, полегшивши її до можливості працювати над собою, як відіслав того листа адресатці.
Найближчої суботи, ідучи із Соснівки в місто до сестри вперше без патериці, у сквері Янчук радо зустрів Педя. Сіли на скамницю й розговорились, і Борис між іншим порадив Петрові для кращої підготовки за програмою до сесій в університеті спробувати відвідувати лекції та семінари з історії та обох літератур в інституті, адже лектори слухачами зовсім не цікавляться, і він міг би прослухати так необхідні йому курси. Поговоривши про те-се, друзі розійшлися, а вже з понеділка Янчук, оформивши на роботі профвідпустку і належні йому вільні дні на період навчання, при допомозі аспіранта Василя Григораша став тимчасовим студентом-вільнослухачем педінституту Не мав підстав нарікати на свою долю, пощастило йому неймовірно! Хоч і просиджував до змори повні дні до вечора, але ж і напхом набрався знань для виконання контрольних робіт і майбутніх екзаменів в університеті!
Контрольні Петро вислав поштою і поїхав слідом у першочерговий заїзд на сесію і практичні діалектичні заняття... Сесія минула, хоч і нелегко, та загалом дуже добре, а на фольклорну практику їх утрьох із Клавою та Грицем послали у південну Орелщину, західну Курщину, на Ставропілля та Кубань, де вони, собі на подив, без жодних затруднень всього за три тижні занотували стільки народних пісень і поговірок, описали стільки звичаїв і обрядностей — і українською, і російською мовами, — що й самим повірити було тяжко...
Попри втіху від назагал успішного взяття чергового щабля в наближенні до омріяної високості знань, додому вже третьокурсник Янчук їхав засмученим. Із Грицем попрощався в Дніпропетровську, із Клавою — в Кременчуці, тож лишився на палубі сам із якимись внутрішньою тривогою, причаєною зажурою та передчуттям лиха.
Перед Петровими очима зводилися пройдені жебрацтво, вуркаганство, концесія та комунарство. Виховательство зі студентством і навіть санінспекторство не затуляли попередніх, не панували над ними, а ущемляли його душу втомою від пройденого, що досягалося неймовірними зусиллями й дорогою ціною. Свої «досягнення» оплатив животінням та поневірянням у боротьбі за виживання і власне місце під сонцем та між людьми, яким подумки був плачно вдячний за поміч. Окрім усього, лякався ще й віддаленості до наміченої вершини.
Ритмічно чалапаючи та одноманітно чахкаючи лопатями, пароплав помалу долав відстань проти течії, ховаючи у розбурених водах думки Янчука під натужні скрики гудка, що будив розлогі береги Дніпра, котячи довгі луни-обомовні в далекі закутки прибережних гаїв, лісів та борів. Забарність плаву дратувала Петра ще й частими зупинками, але все ж кінець того руху вперто близився, відстань долалася і дім був уже не за горами.
Коли пароплав опинився проти Чигирина, Янчук не міг всидіти на місці. Згадав Марусину на похилій старій вербі над Тясмином і як забирав Лідуню в Черкаси... Перед внутрішнім зором постало його мучениче дитинство — ген там за поритим віковими весняними водами крутостійним Правобережжям. Ніби побачив матір — ще пишнокосою, сяйноокою і вродливою, останки якої вони з дідом Самохою закопали у пісок на кручі... Уява йому намалювала Тодося, Гриця і малого Степанка, Домашку, Таню та Ярисю. Лише батька так і не побачив... Де вони всі, де зариті їх роздуті тіла із мільйонами інших, полишених на дорогах його поневірянь і животінь?.. Скільки їх траплялося йому попідтиннями, обсіяних хмарами мушви, погризених здичавілими псами, сморідних до нестерпності!.. Згадав і вершників «комсомоли», що завваживши у полі малих збирачів колосків при матері, мало не догнали їх біля рятівної діброви, а десятки інших посудили і за п'ять колосків, навіть дітей!.. «Як те назвати? Адже збитків від підбирання колосків на стерні не було жодних!.. Правду Арсен Кузьмович тоді казав, що то голодомор і набір робочої сили вождем для риття „каналу віку“», — морщився Петро від болю, згадуючи...
На черкаській тихій пристані засапаний пароплав зустрічали купки подорожників, водники з пов'язками на рукавах і крабами на кашкетах, рибалки з похиленими до води вудлищами і брудні вантажники. Підходячи до приплаву, він жалісливо і зморено прогув, ніби скаржачись на свою гірку долю, трохи посмикався і таки врешті пристав до молу. Янчук, неспішно зійшовши по сходинках трапу на довгожданий берег і не зустрівши знайомих, направився до міста за пасажирами та перекупками, що поспішали додому.
Кінчався травень, погода радувала теплом, а природа чарувала цвітом і зелом. Йшов Петро не як переможець, хоч у якійсь мірі ним був, а як той, що здобув Піррову звитягу, адже геть знесилився та ще й віз із собою купу подальших програм та інструкцій, які мав виконати в певні чіткі терміни. В запасі у нього був ще цілий тиждень часу, адже екзамени в університеті склав достроково. Дорогою думав, що врешті треба остаточно оформити стосунки з Лесею, обов'язково порозумівшись із її батьками. Не ставити ж їх перед фактом їх із Лесею співжиття без батьківського благословення?..
Вдома, приємно здивувавшись, Янчук застав Фатіму, яка приїхала навістити «свого уважного слухача» і забрати решту «мотлоху», залишеного при минулорічному переїзді у Вінницю. Янчук прямо ожив від зустрічі, зауваживши, що й гостя втішена нею. Та найбільше раділа Лідуня, як господиня, взявшись до організації «бенкету» на честь зустрічі. У розмові вияснилося, що Фатіма прибула вчора, а назавтра має вертатися. Гостини затяглися допізна, як Лідуня вже пішла спати. Обговоривши події за рік в особистому житті, співбесідники перейшли до новин, чуток і передбачень. Врешті Фатіма «розхристалася» в мові, як ніколи досі.
— Полюбила я Черкаси, друже Петре, за подих історичної давнини у простолюдних назвах вулиць, за їх струнну рівність на Горі, за шепіт столітніх яворів, під кронами яких ще предки закохувалися чи перечікували спеку й дощ, — перейшла на лірику Фатіма, засмутившись.
У гості тонкі вуста, вилицюватий овал обличчя, стрижене волосся із завитками біля скронь, туго спеленані кофтою груди, а в дещо розкосих очах якийсь смуток, може й від усвідомлення, що вона вже немолода «віковуха», як постійно повторює господареві. Петро слухає її, як зачарований, підозрюючи, що Фатіма навмисне готувалася «почастувати» його цікавою розмовою.