У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Якщо не ходжу довго й не ношу нічого, то мені геть краще, хоч диски часом ще затискають нерви. А хіба блідість мене не прикрашає, Лесько?..
— Тяжкою я стала, — поволі сповзла набік дівчина. — І груди повняться, аж соромно...
— Дорослішаєш, жіночнішаєш... Мені то приємне, бо моє, як думаю, як і я весь твій! Чи не так?
— Дай то Бог, муже мій, схилити батьків на благословення вже цього літа! Чи ти якось інакше міркуєш?
— Не помислю лише, як добитися того їх благословення! — розчісував Петро копицю кіс коханої. — Поставити перед фактом, то проклянуть, а проситиму — не випрошу нізащо!
— Мати кажуть, що нужда хоч яку любов зганьбить.
— Це ж коли вони таке казали?
— Перед виїздом на навчання... Я зізналася їм, що Микола мене ґвалтував, що його не люблю, що смертельно люблю тебе, просила, щоб вони стали мені в поміч проти батька...
— А вони що?
— Кажу ж, «нужда хоч яку любов зганьбить», не спіши, ти не перестарка, врода твоя невідхильна, а ще як диплом матимеш...
Якийсь час закохані голубились, цілувались та пестились, ніжились близькістю і довірою мовчки.
— Мати кажуть, що злука без заміжства майже завжди кінчається розчаруванням і розривом, особливо з ініціативи чоловіків, — по роздумі продовжила Леся.
— Так ото й кажуть? — не повірив Петро.
— Вибовтала їм про стосунки Оленки і Гриця, які саме так і скінчилися... Ми спали тієї ночі удвох, то вони й спитали, чи ти мене часом не намовляв до близькості. Даруй, я тоді щиро сказала їм, що ти залізний і чесніший від усіх чесних, і не на словах, а на ділі! Адже так?.. Ти здоровий, дужий, сильний... Тяжко тобі отак затято постити статевим голодом при мені? — на вухо спитала пошепки по мовчанці.
— А тобі ж при мені? — питанням на питання відповів Янчук.
— Як довго пестиш, а найпаче цілуєш, то я надихаюсь твого духу.. І твоє тіло електризує мене, як лиш притулюся, — зізналася Леся. — Дивно, у школі мене всі дражнили окатою та косатою, а для тебе то не ганж і не вади, а зовсім навпаки.
— «Навпаки» не те слово! Твої очі, як плеса чи криниці озерні, твої коси, як у русалки чи мавки, а тіло твоє — виточене й оксамитово-плисове, уста твої медові...
— Як ти вмієш, любий мій, усе ошатити казковими словами, намалювати яскравими фарбами! Мати якось і в мені те помітили здивовано, — зітхнула Леся. — Адже те правда, що ми б опинилися в нужді, тепер побравшись? Як же нам їх «уламати»? Мріють же мати зятя у своїй хаті!
— А я хотів би бути зятем, але не в їхній хаті, поки живі, а десь окремо.
— Я так матері і сказала, налякавши їх... Вони знайшли у мене твоє фото, кажуть, чи ти не татарин який?
— Все може бути... Може хозарин, або з половців...
— А я, мій учений любасю, хто ж тоді?
— Ти може з готів, або з вікінгів...
— А вони ж чиї?
— Північні люди, друзі й вороги антів, — ступив Петро на свою любу стежину.
Леся слухала про минувшину, як завжди, з цікавістю, захоплювалася й подивлялася, поки у зболеній ніжності та відданості її обійми не почали слабнути, а тіло не поринуло в сон. Петро змовк, прикрив обох простирадлом і собі заснув, глибоко зітхнувши від щастя...
Проснувся пізно. Розкривши очі, з подивом побачив нахилену над ним Лесю. Її врода і свіжість та споглядання його сонного зніяковіли, схвилювали й засоромили його. Врешті і стурбували, бо проспав довше за неї.
— Добрий ранок, мавко моя! — прошепотів він.
— Добридень, мій муже любий! Знав би ти, яку насолоду я мала дивитися на тебе сонного!.. Що будемо робити?.. Я попередила діда Герасія, що покличемо його на сніданок, то йди швидко мийся, світе мій веселковий, а тоді і сплануємо наш час.
Снідали мовчки приготованими Лесею канапками й пили каву з медом, а діда пригостили чарчиною та підсмаженим салом із цибулею. Відпровадивши коменданта, вирішили навідатися до Ліди й «тихої гавані», обійти місця колишніх зустрічей і зайти на квартиру в Соснівці.
Квартира Лесю цікавила особливо, ще з того часу, як вона потай побувала на її ганочку під порогом у пошуках коханого, коли Петро повернувся після фронту й госпіталю. Тепер дівчина думала про те, що квартира може стати їх пристанищем у «медовім місяці», якщо вони таки поберуться наперекір батькам, без їх благословення. Саме такий намір потай зрів у ній.
Петро з Лесею сиділи впритул на ліжку, спеленані обопільною ніжністю і довірою, притягальністю і навиклістю, теплом почуттів і тіл. Попередньо вирішили, що в кінці літа Петро навідається до батьків Лесі, щоб разом із нею спробувати схилити їх до благословення, а Леся до того часу чинитиме вплив на матір.
— «Радій, юначе, у твоїй молодості, і нехай серце твоє зазнає щастя за днів твого юнацтва; іди, куди тебе тягне твоє серце, за тим, що чарує твої очі, але знай, що за все це Бог на суд тебе поставить.»
— Ти про що, муже мій? — не зрозуміла Леся.
— Згадав Екклезіаста...
— Дивина! І як то все в тобі поєднується!.. Бабуся та й мати були б на десятому небі, коли б тебе послухали... Але про апостола Петра ти при них не згадуй, адже він зрікся Ісуса Христа! — жартома посварила коханого Леся.
— Не всі Петри однакові, Лесько! Сирота Петро Наталки Полтавки не зрадив!
— До речі, мати ні разу не назвала тебе інакше, як «сиротою», всякий раз при тому христячись.
— Добре це чи погано для мене і для нас?
— А Бог його знає!
— А ти, видно, добре поговорила тоді з ними?
— Аж до запівночі! Мати ж вони, Петрусю, мої! — притулилася до нього. — Батько їх Санєю кличуть, а кохаються вони, як ніби юні ще, та й інше чинять, голублячись, коли я прикидаюсь сплячою.
— І таке буває?.. Хай здорові будуть!
— А ти й татові вже простив оту образу? — пильно подивилася Леся Петрові в очі.
— А що мав робити, Лесько? Вони, як тато твої, захищали честь і гідність дочки!
— Спасибі, муже, і від мене, і від нього, — поцілувала дівчина Петра у щоку. — Дивно, що вони не побили тебе тоді, як застали ото. І досі очі ховають, як я дивлюся на них осудливо, — примовкла Леся, щось пригадавши. — Знаєш, мати мене випитували натяками, чи ти не імпотент часом.
— Навіть!? А ти ж їм що?
— Сказала, що якраз навпаки! — усміхнулася Леся.
— То коли ми підемо на штурм батьків, Лесько? — Петро перевів розмову на болючу тему.
— Хай пізніше, як трохи умовлю матір, а взагалі, як скажеш, муже мій! Ти мені і Бог, і господар долі! Як повелиш, так і вчиню!
— А у вас хто саме господар у родині? — перекинувся Петро на інше.
— У нас — мати, а для мене будеш ти і тільки ти!
Янчук при тому мимоволі згадав Фатіму та її прописні істини з історії і стало йому раптом шкода її до болю...
— Муже мій! Ти якось віддалився від мене! Набридла я тобі?
— Слухаю співи пташок, — притис Петро дівчину до себе. — І ти слухай! Гімни любові ллються. Почуй і ти!
Із відкритого вікна долинали голосні синичі і шпакові перегуки.
— Як на естраді! Хвала життю, Лесько! Оксамитна моя! Сонцелика моя! Люблю тебе над усе на світі!
— Дякую, муже мій! З тобою чую і пташиний спів, і шум верховіть, і хмарки, що пливуть на небі, зауважую, — взялася Леся цілувати його подячно. — Без тебе не зуміла б сказати належно, вже вагітна твоїми словами й виразами, твоїм мисленням!
— Треба ж природі створити тебе — отаку чисту й витончену — для моїх мук, Лесько! Тону в блакиті твоїх очей! Не передати їх краси!
Довго ощасливлено мовчали у блаженстві й роздумах, у тихих пестощах і голубленнях, обопільно ніжні і взаємно розчулені, — словами не передати обсяг, напругу і зміст усього, німо сказаного між ними. Леся цього разу більше і глибше млосталася, жалібніше, аж до втрати тямку, тішилася насолодою їх близькості, і Петро розумів, що вона вже цілком дозріла, як жінка...
— Чи не піти нам трохи в ліс, Лесько? Співів наслухаємося, находимося, пообідаємо в їдальні, на подальше щось собі візьмемо... А може придумаємо і ще яку приємність, — натякнув, і сам не розуміючи на що.