У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Спішити нам не слід, Лесько... Хочу проїхати повз ваш двір, щоб знати, який він, а вже потім повезу тебе у світ.

— Додай, світ за очі, — Леся вскочила під халабудку, поки Петро замикав квартиру — А кінь нас не понесе?

— Казала ж, і в огонь, і у воду за мною підеш, то чого питаєш? Кінь наш билинний, бричка, мов колиска з легенди, а день, як казкова купіль! Як же ще краще нам провести час, Лесько? Ну, скажи, рідна! — під тихий шум сосни Янчук пустив коня на дорогу.

Вистояний Орлик, сягнисто гребучи під себе відстань і тягнучи залегку для нього бричку, котив молодят, мов граючись, правда, осудливо крутячи головою та насмішкувато змахуючи пишною гривою... Садиба Лесиних батьків Янчукові сподобалась добротністю й доглянутістю, але він аж злякався раптовою блідістю дівчини, коли глянув на неї.

— Мати у хаті коло машинки, бо занавіска відкрита і вікно відшторене, — ковтала дівчина слова у тривозі. — Слава Богу, проїхали! Дуже боялась, що мати мене побачать або сусіди зауважать.

— Аж отак їх боїшся?

— Не їх, любий, а що мій обман викриється! Адже для них така моя поведінка — злочин і гріх! Для них я ще в Одесі!..

Чигиринський шлях урешті вивів їх із сіл на гору в степ, і Петро звернув із нього на бічну дорогу між пшеницею, що вже колосилася, і соняхами, що ледь починали цвісти. Вузенький путівець підказав Янчукові повернути до балки з водою, оточеною тими соняхами, і за мить мандрівники опинилися в морі духмяного зела під старою дупластою вербою. Чисте небо над ними, спів жайворонів ген високо, перепелині скрики, що лунали батожисто й котилися вдалеч, заворожували. Орлик, стрижучи вухами, до чогось ніби прислухався. Петро, обережно заваливши халабуду на задню обручку брички, ошелешено сидів мовчки, ніби спочиваючи після тяжкої праці. Леся також не мала слів, ніби зачарована й зачаклована.

Поодинокі сюркоти у травах зливалися зі сріблоспівом жайворів і скрекотом жабок, лунким падпадьомканням били перепели по отому первісному, відлюдному світові навкілля. Молодята намагалися зрозуміти, де вони і що з ними, таким незбагненно прекрасним було літнє надвечір'я, такою неперевершеною була їх одинокість, такою подивною була їхня зупинка саме тут.

— Як тобі? — порушив нарешті мовчанку Петро.

— Ти таки геніальний! Як у раю, любий! Я знетямлена твоєю затією і до смерті її не зможу забути!

— Пий, люба, оцю гомінку безгомонність по всіх суєтах, карбуй у пам'яті наш медовий час!.. Я розпряжу Орлика й пущу на шнурівці пастися та й буду паном між панами, а ти будеш панею моєю! — зіскочив Янчук із брички.

— Ти вмієш і запрягати, й випрягати, я ж нічого не вмію!.. Ти в моїх очах рівний богові!.. Знали б тебе мати, на руках би носили! — зітхнула Леся. — Може розповісти їм про все?

— Думаю, зачекай ще трохи, до серпня, як ублажиш матір, — обізвався Петро, зауваживши, як помітно темніє навкілля. — Чи ти чуєш, як пахне свиріпа? Люблю її запах, як рідко який! — перейшов на шепіт.

— Ми тут, як у казці, любий! — обхопила Леся стан коханого руками, мов крилами. — Чуб у тебе вже виріс і ходиш уже майже не шкутильгаючи! Навіть не уявляєш, як я тому радію! — притулилася до Петра і надовго примовкла дівчина.

Упивалися близькістю кожен по-своєму... Тим часом блакитне небо над степом почало фарбуватися в кобальт, а слідом, матово стемнівши, укриватися, ряхтіючи, зоряною плащаницею. Аж ось і місяць виплив із ночі. Молодята звели халабуду, закутались у ковдру від ніг до шиї й поринули у мовчазні пещення, цілунки й голублення, навзаєм віддаючись єствами.

— Небесноврода моя! — шептав Янчук до коханої. — Боготворю тебе!

— Я тебе також, муже мій! — обзивалася Леся. — Над чим ти думаєш, коли мовчиш?

— Над неймовірним — тобою в моїх обіймах! А ти?

— Прости, борюся в собі, чи не віддатися тобі зовсім в оцьому раю! Адже чи досягнемо коли такого блаженства? Я п'яна від трунку твого кохання! Чую себе заборгованою навіть у тому, чого ти не домагаєшся! Зваблена, спещена, замилувана... Бракує мені слів те передати!..

— Я радий! Але потерпимо ще, почекаємо, адже нас мусять благословити батьки, бо без того напій Гіменея буде нам трутизною.

— І я так думаю часто, — впивається Леся в Петрові уста, щоб потім мовчки пити очима з очей ласку і бозна ще що...

Отак вони кохалися, мліли, зливалися єствами в одне спільне, нерозривне, буйне — під сюркіт степу, биття перепелиних батогів і бухкання двох сердець, що п'янили їх душі і млостили тіла. Ніжні пальці виразніше за слова ласкали обопільно, підпорювали один одного доторками і притисками, заливаючи обох небесними почуттями, але на останній святій межі стриму, людяності і приязні вони спинялися — не свідомістю і тямком, а серцями й душами. Не говорили — молилися — палко, щиро, щедро, віддано! І місяць при тому, як свідок отого сакраменту, світив їм у самі душі своїм благословенням.

— Лесько моя! — зітнув Петро у передисі. — Уже нерано, то може поїдемо побачу придане моєї нареченої?

— Як скажеш і схочеш, Петрусю! Я рада, що тебе зацікавив і батьківський дім, і бабусина хата! Зізнаюсь, дивувалась досі, — рвійно й по-діточому притислася Леся до Петра, горнучись.

За якісь хвилини, упрігши Орлика, вони виїхали з балки, а вибравшись на бруківку, пустили його скачем, що невбарі перейшов на клус.