Книга дивних нових речей

Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.

— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.

— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.

— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.

Пітер розсміявся.

— Не може бути й мови.

Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.

— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.

— За Коретту?

— Так.

— Молюся щодня.

— Але ж ти її зовсім не знаєш.

— Її знає Господь.

Ґрейнджер поморщилася.

— А ти міг би помолитися за ще одну людину?

— Звісно. За кого?

— За Чарлі, — вона завагалася. — Чарлі Ґрейнджера.

— Твого батька? — це був здогад, інтуїтивне припущення; міг бути й брат, а от син, подумав Пітер, — навряд чи.

— Так, — відказала жінка, зашарівшись.

— Які в нього негаразди?

— Він скоро помре.

— Ви близькі?

— Ні. Аж ніяк. Але... — Вона стягнула хустку й мотнула непокритою головою, наче тваринка, що обтріпується від води. — Я не хочу, щоб він страждав.

— Я зрозумів, — відказав Пітер. — Дякую, побачимося наступного тижня.

Він залишив жінку з миром і ввійшов крізь двері до своєї церкви.