Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Ураз дике поле закінчилося, і вони в’їхали в поселення. Ґрейнджер скерувала машину до тієї самої будівлі, що й завжди. Складене з величезних літер вітання було заново виписане на стіні, однак цього разу, немовби прагнучи висловитися лаконічніше, залишили тільки одне слово «ПРОСИМО».
— Їдь просто до церкви, — сказав Пітер.
— До церкви?
Навряд чи Ґрейнджер могла не помітити місця будови минулого разу, коли забирала Пітера, але нехай, якщо вона хоче грати в цю гру, він зробить їй таку приємність. Пітер показав ген на обрій, де на тлі підвечірнього неба вимальовувалася велика, трішки готична споруда, досі без даху чи шпиля.
— Он та будівля, — промовив Пітер. — Її ще не закінчено, але я буду мешкати там.
— Гаразд, — відказала Ґрейнджер. — Однак мені ще треба видати ліки.
І жінка мотнула головою в бік позначеного фарбою будинку, який вони щойно проїхали.
Пітер озирнувся і побачив порожнє багажне відділення фургона й коробку з ліками посеред нього.
— Вибач, я геть забув. Тобі потрібна моя моральна підтримка?
— Ні, дякую.
— Я справді не проти побути з тобою, доки триватиме обмін. Я мав би пам’ятати.
— Це не твоя робота.
Ґрейнджер уже скерувала машину через поле до церкви. Умовляти її розвернутися і спершу видати ліки було марно, хоча Пітер знав напевне, що жінка була б не такою напруженою і менше нервувала б, якби поруч із нею був хтось такий самий, як вона. Але чоловік не міг тиснути. Ґрейнджер була дуже вразлива, і що довше Пітер її знав, то вразливішою вона ставала.
Жінка загальмувала, і машина зупинилася біля західної стіни церкви. Навіть без даху будівля була вже досить великою, щоб її тінь накрила авто повністю.
— Що ж, бувай тоді, — сказала Ґрейнджер, знімаючи окуляри. — Весело провести час.
— Я впевнений, що буде цікаво, — відповів їй Пітер. — І ще раз дякую за те, що підвезла мене сюди.
— Аж до самого... Пітервіля, — пожартувала Ґрейнджер, коли він уже брався за щільно зачинені дверцята.
Пітер розсміявся.
— Не може бути й мови.
Вологе повітря, яке так довго не впускали всередину, радісно ввірвалося в кабіну, облизуючи обличчя, затуманюючи вікна, прослизаючи в рукава, хвилюючи пасма їхнього волосся. Обличчя Ґрейнджер, маленьке й бліде, закутане хустиною, за кілька секунд залисніло вологою. Жінка роздратовано насупилася, і краплинки поту замерехтіли на її пишних бровах, там, де вони майже зійшлися над переніссям.
— Ти справді за неї молишся? — зненацька запитала вона, коли Пітер уже вилазив зі свого сидіння.
— За Коретту?
— Так.
— Молюся щодня.
— Але ж ти її зовсім не знаєш.
— Її знає Господь.
Ґрейнджер поморщилася.
— А ти міг би помолитися за ще одну людину?
— Звісно. За кого?
— За Чарлі, — вона завагалася. — Чарлі Ґрейнджера.
— Твого батька? — це був здогад, інтуїтивне припущення; міг бути й брат, а от син, подумав Пітер, — навряд чи.
— Так, — відказала жінка, зашарівшись.
— Які в нього негаразди?
— Він скоро помре.
— Ви близькі?
— Ні. Аж ніяк. Але... — Вона стягнула хустку й мотнула непокритою головою, наче тваринка, що обтріпується від води. — Я не хочу, щоб він страждав.
— Я зрозумів, — відказав Пітер. — Дякую, побачимося наступного тижня.
Він залишив жінку з миром і ввійшов крізь двері до своєї церкви.
Оазяни спорудили йому кафедру. Боже, благослови їх! Вони поставили Пітерові казальницю, виліпивши й вирізьбивши її з тієї самої бурштинуватої речовини, з якої вони виготовляли цеглини. Вона гордовито здіймалася посеред чотирьох стін, немов дерево у формі казальниці, що росло просто неба. Перед від’їздом Пітер натякнув, що дах треба було б покласти якомога швидше, однак його ще не було. Не змінилася ситуація і з вікнами: на їхньому місці досі зяяли просто дірки у стінах.
Стоячи тут, Пітер пригадав собі, як колись у дитинстві відвідував руїни середньовічного абатства, де туристи вешталися поміж рештками колись багатого монастиря, а тепер закинутого і зруйнованого. Ось тільки церква ця не була руїною, і марно було хвилюватися через те, що вона без вікон і даху. Коли їх нарешті буде споруджено, це буде знаменною ознакою завершення будівництва, але, щиро кажучи, ця церква готова вже відтоді, як її було задумано. Вона ніколи не стане герметично зачиненим бункером, як аміківська база. Дах слугуватиме лише для захисту від дощу, але повітря всередині буде таким самим, як і надворі, а долівка так і лишиться просто втрамбованою землею. У храмі ніколи не буде недовговічних дорогих витребеньок, не буде тут і делікатних тканин, які можуть зіпсуватися під впливом погоди; оазяни завжди ставилися до церкви лише як до місця, де збираються разом тіла й душі — і це було добрим знаком для їхнього зростання у Христі.