Ежені Гранде. Селяни

— Ви досить розумні, дядьку Фуршон, — відповів Блонде, — ви прекрасно здаєте собі справу в тому, що кажете, і без пуття не базікаєте.

— Ну, добрий розум, коли він у «Великих-ГУ-синіх», а пуття там же разом з двома моїми монетами по сто су.

— Як же така людина, як ви, довела себе до жебрацтва? Бо при теперішньому стані речей селянин повинен закидати самому собі своє нещастя; він вільний, він може розбагатіти. Тепер не так, як колись. Якщо селянин зуміє збити копієчку, він завжди знайде продажну землю. Він може її купити, і він сам собі пан!

— Я бачив колишні часи і бачу теперішні, любий мій учений паночку, — відповів Фуршон, — вивіску змінено, це правда, а вино весь час те саме! Сьогоднішній день тільки молодший братик учорашнього. От напишіть-но про це по своїх газетах! Хіба нас визволено? Ми так само приписані всі до того ж села, і пан завжди тут, я зву його Праця… Мотига — всі наші статки — не виходить у нас з рук. Хай — чи на пана, чи на податок, який все, що є кращого в нас, забирає,— однаково треба все життя трудитися в поті лиця.

— Але ви ж можете обрати собі якусь іншу роботу, спробувати щастя в іншому місці? — сказав Блонде.

— Ви кажете: пошукати щастя?.. А куди ж я піду? Щоб піти із свого округу, мені потрібен паспорт, який коштує сорок су! От уже сорок років, як я не чув, щоб у мене в кишені видзвонювала об сусідку поганенька монетка в сорок су. Щоб іти світ за очі, треба мати стільки ж екю, скільки трапиться сіл, а небагато в нас знайдеться Фуршонів, в яких є на що побувати в шести селах! Тільки військова служба витягує нас із наших громад. А навіщо нам вона, ота армія? Щоб полковник жив коштом солдата, як багатій живе коштом селянина. Чи знайдеться на їхню сотню хоч один полковник, що вийшов із нашого черева? Тут, як і скрізь, багатіє один на сотню загиблих. А чому вони гинуть?.. Один бог знає, та лихварі теж! А тому найкраще за все, що ми можемо робити, це сидіти по своїх селах, куди нас не згірш за овець загнали теперішні обставини, як раніш заганяли поміщики. І чхати мені на те, хто він такий, той, хто мене сюди прикував! Чи прикував мене сюди закон неминучості, чи поміщик, — однаково я приречений без кінця в землі копирсатися. І скрізь, хоч би де ми були, ми її, землю, й копаємо, й риємо, і угноюємо, і обробляємо для вас, що народилися багатими, як ми народилися бідними. Усі ми повік будемо такі ж самі, лишимося тим же, як і є… Наших, що виходять у люди, куди менше, ніж ваших, що сиплються вниз!.. Ми хоч і не вчені, а цю справу теж добре вивчили; не треба нам дорікати усякою дрібничкою. Ми вас лишаємо в спокої, лишіть же й нас… А то, коли справа отак далі піде, вам доведеться нас годувати по ваших тюрмах, де куди краще, як на нашій соломці… А хочете лишатися хазяями, то ми завжди будемо ворогувати, сьогодні, як і тридцять років тому. У вас — усе, у нас — нічого, ви не можете вимагати від нас ще й дружби!