Ежені Гранде. Селяни
- Автор: де Бальзак Оноре
- Серия: Вершини світового письменства #38
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Елеонора Ржевуцька
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ежені Гранде. Селяни». Краткое содержание книги:
Крізь нові вибухи шаленого сміху генерал ще зміг сказати:
— Не дивуюся тепер, що ви змінили чоботи й штани, раз вам довелося поплавати… Мене його містифікація не так далеко затягла, як вас, я лишився на березі, а ви ж набагато й меткіші за мене…
— Ви забуваєте, мій друже, — зауважила пані де-Монкорне, — що я не знаю, про що ви розмовляєте.
Після цих слів, вимовлених з образою, яку збудила в графині зніяковілість Блонде, генерал став серйозним, і Блонде сам розповів про своє полювання на видру.
— Але, — сказала графиня, — коли в цих бідних людей насправді є видра, вони не такі вже винні.
— Звичайно! Тільки от уже десять років, як ніхто не бачив тут видри, — продовжував безжальний генерал.
— Пане граф, — сказав Франсуа, — хлопець присягається всіма клятвами, що він спіймав одну…
— Якщо вона у них насправді є, я їм за неї заплачу, — сказав генерал.
— Господь, — зауважив абат Бросет, — не міг би засудити Еги на те, щоб у них ніколи не водилися видри.
— О, пане кюре, — вигукнув Блонде, — коли ви ще й господа спустите проти мене…
— Хто ж там прийшов? — жваво запитала графиня.
— Муш, пані, отой хлопець, що завжди ходить з дядьком Фуршоном, — відповів камердинер.
— Нехай увійде… якщо пані дозволить? — сказав генерал. — Він, може, вас розважить.
— Треба ж, принаймні, дізнатися, в чому справа, — сказала графиня.
За кілька хвилин з'явився Муш у своїй майже повній голизні. Дивлячись на це уособлення злиднів в їдальні, де одне трюмо своєю ціною було б цілим скарбом для цієї дитини з босими ногами, голими литками, голими грудьми, невкритою головою, було неможливо не піддатися почуттю людинолюбності. Очі Муша, як дві виблискуючі жаринки, перебігали по розкошах кімнати і стола.
— У тебе, значить, нема матері? — запитала пані де-Монкорне, не можучи інакше пояснити подібні злидні.
— Ні, пані, мамка померла з горя, не дочекавшись татка, що пішов на війну в дванадцятому році, не одружившися з нею на паперах, а там він, з вашого дозволу, й замерз… А є в мене дідусь Фуршон, добрий старий, хоч і лупить інколи мене, як ту козу.
— Як могло статися, мій друже, що на ваших землях живуть такі нещасні люди? — сказала графиня, глянувши на генерала.
— Пані графине, — сказав кюре, — у цій громаді всі нещастя добровільні. Пан граф сповнений добрих намірів; але ми маємо справу з людьми без релігії, які тільки про те й думають, щоб жити вашим коштом.
— Але, мій дорогий кюре, — сказав Блонде, — ви тут на те й живете, щоб розвивати в них поняття про мораль.
— Добродію, — відповів абат Бросет, повернувшись до Блонде, — монсеньйор послав мене сюди, наче місіонера до дикунів; але, як я мав честь його повідомити, французькі дикуни неприступні; вони взяли собі за правило не слухати нас, тоді як американських дикунів завжди можна чим-небудь зацікавити.
— Пане кюре, зараз мені ще хоч трошечки хтось допомагає, а коли я стану ходити в вашу церкву, мені більше зовсім не будуть допомагати та й ще дадуть прочухана.
— Релігія повинна була б почати з того, щоб дати йому пару штанів, мій дорогий абате, — сказав Блонде. — Чи не відкриваєте ви свою місіонерську діяльність приманюванням дикунів?
— Він одразу продав би своє вбрання, — відповів півголосом абат, — а одержувана мною плата не дозволяє мені робити подібні витрати.
— Пан кюре цілком правий, — промовив генерал, дивлячись на Муша.
Політика хлопця полягала в тому, щоб вдавати цілковите нерозуміння розмови, коли вона оберталася проти нього.
— Кмітливість цього маленького шахрая вам доводить, що він вміє відрізняти добре від поганого, — продовжував граф. — За віком він міг би працювати, а він тільки про те й думає, як би йому безкарно наробити капостей. Він давно відомий сторожам… Коли я ще не був мером, він уже знав, що землевласник, бувши сам свідком спашу, зробленого на його землі, не може скласти протоколу; він нахабно лишався на моїх луках із своїми коровами, не думаючи йти геть, коли бачив мене; тепер же він тікає.
— Ах, це дуже недобре, — сказала графиня. — Не слід брати нічого чужого, мій маленький друже!
— Та їсти ж треба, пані, дідусь дає мені більше стусанів, ніж булок, а від них тільки живіт підтягує, від ляпасів. Коли корови з молоком, я їх трохи піддоюю, це мене підтримує. Хіба його вельможність такі бідні, що не можна їх трави трошечки посмоктати?
— Але, може, він сьогодні весь день нічого не їв, — сказала графиня, зворушена цією крайньою злиденністю. — Дайте ж йому хліба й залишки птиці… Нарешті, хай він поснідає… — додала вона, дивлячись на камердинера. — Де ти ночуєш?