Ежені Гранде. Селяни

— Цей хлопчик правий, генерале; він збудив у мені бажання знову побачитися з моїм ранковим переможцем, — сказав Блонде. — Бачу тепер, що його містифікація була трохи мушиста.

Муш прекрасно розумів, що служить предметом розваги для панів: учень дядька Фуршона був цілком гідний свого учителя; він раптом розплакався.

— Як ви можете сміятися з дитини, що ходить босоніж?.. — сказала графиня.

— І до того ж вважає цілком природним, що їй дід платить ляпасами за свої турботи про її навчання, — сказав Блонде.

— Ну, бідолахо, чи спіймали ви видру? — сказала графиня.

— Атож, пані, така ж правда, як те, що ви найвродливіша жінка з тих, кого я бачив і колись побачу, — сказав хлопчик, витираючи сльози.

— То покажи нам цю видру, — сказав генерал.

— Дідусь її сховав, пане графе; та вона ще смикала ногами, коли ми були в себе в майстерні… Ви можете послати по дідуся, бо він сам хоче її продати.

— Відведіть його в людську, — сказала графиня камердинерові Франсуа, — нехай він там поснідає, аж поки прийде дядько Фуршон, по якого ви пошлете Шарля. Подбайте, щоб цій дитині підшукали черевики, пару штанів і куртку. Хто приходить сюди голим, повинен піти звідси одягненим…

— Хай бог вас благословить, дорога пані! — сказав Муш, виходячи з кімнати. — Пан кюре може не турбуватися, що повернувшися звідси, я прибережу це вбрання на свята.

Еміль і пані де-Монкорне переглянулися, дивуючись цим доречним словом, і своїм поглядом ніби сказали кюре: «А він не такий дурний!..».

— Звичайно, пані,— сказав кюре, коли дитина вийшла із їдальні,— не слід зважати на злидні; я думаю, що вони мають свої приховані причини, судити які може тільки бог, — причини фізичні, часто фатальні, і причини моральні, породжені характером, залежні від схильностей, які ми засуджуємо, але які нерідко бувають продуктом добрих властивостей, що, на нещастя для суспільства, не мали належного виходу. Чудеса, зроблені на полях боїв, свідчать нам, що найгірші мерзотники можуть ставати героями… Але тут ви в виняткових умовах, і, коли ваша благодійність не матиме своєю супутницею розміркованість, ви ризикуєте постачати гроші своїм ворогам…

— Своїм ворогам? — вигукнула графиня.

— Запеклим ворогам! — серйозно підтвердив генерал.

— Дядько Фуршон із своїм зятем Тонсаром, — продовжував кюре, — це розум простого люду долини; з ними радяться в усіх дрібницях. Їхній макіавеллізм просто неймовірний. Майте на увазі, десяток селян, що зібрались у шинку, варті одного видатного політичного діяча.

У цю мить Франсуа доповів про прихід пана Сібіле.

— Це наш міністр фінансів, — з усмішкою сказав генерал. — Запросіть його. Він роз'яснить вам важливість питання, — додав він, дивлячись на свою дружину й Блонде.

— Тим більше, що він і не дуже приховує її від вас, — прошепотів кюре.

Тут Блонде побачив людину, про яку він багато чув з часу свого приїзду і з якою хотів познайомитися, — управителя Егів. Це був чоловік середній на зріст, років із тридцяти, надутого вигляду, з неприємним обличчям, якому ніяк не пасувала усмішка. З-під насупленого лоба очі мінливого зеленого кольору розбігалися в різні боки, приховуючи тим думку. Сібіле, одягнутий в коричневий сюртук, чорні штани й жилет, носив довге, пряме волосся, яке надавало йому вигляду церковника. Штани дуже погано ховали кривизну його ніг. Хоч блідість обличчя й кволість тіла могли б примусити повірити в хворобливу конституцію, Сібіле був міцний. Звук його голосу, трохи приглушений, цілком гармоніював з цією мало приємною зовнішністю.