Ежені Гранде. Селяни

— Він мене налякав, — сказала графиня.

— Він не сказав нічого такого, чого б я давно вже не знав, — відповів генерал.

— О, цей шахрай зовсім не був напідпитку, він просто зіграв свою роль, тільки на чию користь?.. Вам, може, відомо, на чию? — продовжував Мішо, викликаючи краску на обличчі Сібіле своїм пильно спрямованим на нього зором.

— О, rus[62]!.. — вигукнув Блонде, крадькома глянувши на абата Бросета.

— Ці бідняки страждають, — сказала графиня, — і є частка правди в тому, що нам оце прокричав Фуршон, бо не можна ж сказати, що він говорив.

— Пані,— відповів Мішо, — чи не думаєте ви, що солдати імператора чотирнадцять років лежали на трояндах? Мій генерал став графом, командором ордена Почесного легіону, він мав грошові нагороди; але чи бачите ви, щоб я заздрив йому, хоч я воював так само, як і він? Хіба мені хочеться очорнити його славу, вкрасти одержані ним гроші, відмовити йому в присвоєних його чинові почестях? Селянин повинен слухатися, як слухаються солдати; він повинен мати чесність солдата, солдатську повагу до набутих прав і старатися висунутися в офіцери, — закономірно, працею, а не злодійством. Леміш і штик — близнята. У солдата є, крім того, щось, чого нема в селянина, — смерть, яка завжди стоїть поруч.

— От що я хотів би сказати їм з кафедри! — вигукнув абат Бросет.

— Терпимість? — продовжував начальник охорони, відповідаючи на слова Сібіле. — Я стерпів би втрату десяти процентів валового доходу, який дають Еги; але при теперішньому стані речей ви втрачаєте тридцять процентів, мій генерале. І коли пан Сібіле має певний процент з усього доходу, я не розумію його терпимості, бо він досить добровільно відмовляється від тисячі двохсот франків на рік.