ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Охоронець Арнетт: «Я був глибоко здивований і вражений реакцією більшості ув’язнених на експериментальну ситуацію... особливо окремими нервовими зривами, що відбулися чи насувалися (і, впевнений, сталися би, якби дослідження не перервали на середині)»[150].

Даг (8612): «Фізичні умови: як-от нагляд, камери і таке інше, не мали на мене впливу. Так само мене не бентежило, що мене роздягали чи заковували в кайдани. Найгіршою була саме головна, психологічна частина. Знання, що не можу вийти, коли захочу... мені не подобалося, що не міг сходити до вбиральні, коли відчував потребу... найсильніше лютило, що вибору в мене не було»[151].

Дейв (підісланий на заміну 8612-му) — наш шпигун, який знав, що потрапляє до в’язниці лише на один день, щоби вивідати якнайбільше про план утечі, — розкриває, як швидко і глибоко можна поринути в роль в’язня: «Ролями заразився кожен — від найостаннішого в’язня аж до начальника в’язниці». Шпигун дуже швидко почав ідентифікувати себе з в’язнями, і той єдиний день вдаваного ув’язнення надзвичайно на нього вплинув:

Інколи я відчував провину, що мене заслали до цих чудових хлопців, щоб доносити на них... Я відчув якесь полегшення, зрозумівши, що мені нічого сказати про план утечі... Коли ж випала нагода донести — я знав, куди заховано ключі від кайданок, — я не сказав... Тієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і переляканим. Коли нас відвели до комори (припускаючи здійснення нападу), я зняв кайданки і серйозно обдумував можливість утечі (я думав лише про себе), але зі страху бути впійманим не зробив цього... Досвід одноденного перебування у в’язниці викликав у мене серйозні страхіття, тому до кінця тижня я її уникав. Навіть коли я мусив повернутися на “дебрифінг”, я все ще відчував сильну тривогу, не міг до ладу їсти, мене ввесь час трохи нудило, і я знервувався більше, ніж можу коли-небудь пригадати. Мене все пережите так пригнічувало, що я не міг його ні з ким обговорювати — навіть з дружиною[152]. Мушу тут додати: згодом ми дізналися, що ключі від наручників у одного з охоронців викрав в’язень. Після нічної пригоди в середу (коли всі в’язні повернулися з комори на п’ятому поверсі назад у Двір о пів на першу) виявилося, що двоє в’язнів все ще залишаються скутими. За відсутності ключів від наручників, я мусив викликати стенфордську поліцію, щоби їх зняти, — щонайменше це було робити незручно. Один із в’язнів укинув ключі у вентиляційний отвір. Дейвид знав, але не повідомив цю інформацію нікому з персоналу.