ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

ВІДДУШИНА КОЛИШНІХ УВ'ЯЗНЕНИХ

Колишні ув’язнені виявили цікаву суміш полегшення й жалю. Вони всі зраділи, коли жахливий сон закінчився. Ті, хто витримали тиждень, не виказували відвертої гордості за свої досягнення перед звільненими раніше приятелями. Вони усвідомлювали, що час від часу були схожими на зомбі, скаржачись не до діла, підкоряючись абсурдним наказам, виконуючи вимоги знущатися з колег — проявляти ворожість до Клея (416), скандувати проти Стюарта (819) чи насміхатися з Тома (2093), нашого найстійкішого в’язня «Сержанта».

П’ятеро звільнених раніше ув’язнених не виказували негативних реакцій чи ознак емоційного перевантаження, якого зазнали. Так сталося почасти завдяки тому, що вони повернулися до свого стабільного й нормального повсякденного життя. А ще тому, що раннє позбавлення від причин їхнього стресу — нетипових подій у дивному підвалі-в’язниці й інших незвичних атрибутів, як-от тюремного одягу, — допомогло їм відмежуватися від цієї відразливої ситуації. Для в’язнів найважливішим залишалося питання, як подолати почуття сорому, властиве їхній ролі принижених. Їм потрібно було утвердитися в почутті власної гідності, піднятися над обмеженнями накинутої ззовні ролі.

Проте Даґ (8612), якого одним із перших арештували і першим звільнили через погіршення психічного стану, все ще злився на мене, бо я створив ситуацію, де він утратив контроль над поведінкою і психікою. Він справді планував напасти з друзями на в’язницю, влаштувати бунт і звільнити в’язнів. Навіть розпочав підготовку — наступного дня після звільнення прийшов до Джордан-холу, проте через низку причин відмовився від цього задуму. Він був здивований, дізнавшись, як серйозно ми поставилися до плітки про його план звільнення. Ще приємніше йому було дізнатися, як багато ми — особливо я — зробили, аби підготуватися до відсічі.

Як і очікувалося, нещодавно звільнені в’язні нарікали на охоронців, відчуваючи, що ті в своєму творчому лиходійстві стосовно всіх чи стосовно окремих в’язнів вийшли далеко за межі власних ролей. Перші місця в хіт-параді лиходіїв посіли Гельманн, Арнетт і Барден, за ними йшли Ворниш і Керос, «зло» яких було не таким послідовним.

Так само швидко визначили й тих охоронців, кого вважалися «добрими», хто виказував в’язням дрібні знаки прихильності або не заходив так далеко у своїй ролі, аби забути, що в’язні — також люди. У цій категорії найбільше вирізнилися Джефф Лендрі та Маркус. Перший робив в’язням маленькі поступки, постійно дистанціював себе від агресивних дій інших членів нічної зміни і навіть припинив носити сонцезахисні окуляри й військову уніформу. Згодом він зізнався, що обмірковував можливість попроситися стати в’язнем, бо ненавидів бути частиною системи, що в такий жорстокий спосіб трактує людей.

Маркус не настільки перейнявся стражданнями ув’язнених, але ми дізналися про декілька випадків, коли на початку він дарував в’язням свіжі фрукти, аби урізноманітнити їхнє мізерне харчування. Коли начальник дорікнув йому, що той не проявляє достатньо активності на зміні, Маркус, лишаючись осторонь придушення бунту, почав кричати на в’язнів і навіть писати на них нищівні характеристики до комісії з умовно-дострокового звільнення. Між іншим, почерк у Маркуса гарний, майже каліграфічний, і він ним трішки хизувався, спростовуючи клопотання в’язнів про дострокове звільнення. Він любить активний відпочинок, довгі прогулянки, намети та йогу, тому особливо ненавидів проводити стільки часу в нашому підвалі.