Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
По закінченні допиту місис Сендерс, серджент Бацфас ще поважніше (коли це було б можливо), ніж звичайно підвівся й голосно сказав:
— Покличте Семюела Веллера!
Та кликати Семюела Веллера було непотрібно, бо, як тільки серджент вимовив його прізвище, він опинився вже в ложі для свідків, поставив там на підлогу свій капелюх, сперся на бильця, орлячим оком перебіг по всій залі І навдивовижу весело глянув на суддю та на присяжних.
— Як вас звати, сер, — спитав суддя.
— Сем Веллер, мілорд.
— Як пишеться ваше прізвище: через В чи У.
— Це справа смаку того, хто пише, мілорд, — відповів Сем. — Мені за мого життя доводилось писати його тільки раз чи два, і я писав через В.
— Правильно, Семі, правильно, — голосно схвалив хтось з галереї.— Пишіть В, мілорд, пишіть В.
— Хто це там насмілюється звертатись таким способом до суду? — обурився маленький суддя. — Пристав!
— Тут, мілорд.
— Приведіть сюди цю особу. Зараз же!
— Слухаю, мілорд.
Але як пристав не знайшов „тої особи", то він і не привів винуватця. Хвилювання в залі потроху вгамувалося; всі, хто підвівся, щоб подивитись на злочинця, посідали знову; і суддя, заспокоївшись настільки, що міг говорити, спитав:
— Ви знаєте, хто це говорив, сер?
— Думаю, що то був мій батько, мілорд, — признався Сем.
— Ви бачите його?
— Ні, не бачу, — відповів Сем, вдивляючись у ліхтар у стелі зали.
— Якби ви могли вказати, я зараз же звелів би заарештувати його, — промовив суддя.
Сем вдячно вклонився й повернув своє веселе обличчя до серджента Бацфаса.
— Ну, містер Веллер, — сказав серджент Бацфас.
— Ну, сер, — озвався Сем.
— Ви, здається, служите у містера Піквіка, відповідача в цій справі. Що ви можете сказати?
— Що я можу сказати? А ось що: я дійсно служу в цього джентльмена, і службою дуже задоволений.
— Мало роботи й дістаєте багато, я думаю? — пожартував серджент Бацфас.
— О, дістаю цілком досить, як казав один солдат, коли суд присудив вчистити йому триста п’ятдесят батогів.
— Ви не повинні розповідати нам, що казав солдат або хтось інший, сер, — спинив його суддя. — Це — не свідчення.
— Дуже добре, мілорд, — згодився Сем.
— Чи не можете ви пригадати чогось незвичайного, що сталось того ранку, як ви найнялися до відповідача? — спитав серджент Бацфас.
— Пригадую дещо.
— Розкажіть, будьте ласкаві, про це присяжним.
— Того ранку я одержав нову трійку, джентльмени присяжні,— сказав Сем, — і, як на ті часи, то була для мене найвидатніша подія.
Всі в залі засміялися, а маленький суддя, виткнувши зза пюпітра невдоволене обличчя, застеріг:
— Будьте уважні, сер.
— І я так само казав мені тоді і містер Піквік, мілорд, — відповів Сем. — І я дуже дбав за свій костюм, сер. Пильнував, як міг.
Всі засміялися. Суддя хвилини зо дві пильно вдивлявся в Сема, але обличчя в того було таке спокійне й таке невинне, що суддя не сказав нічого й запропонував серджентові Бацфасу провадити допит далі.
— Невже ви хочете сказати, містер Веллер, — промовив серджент Бацфас, красномовно згортаючи руки й напівповертаючись до присяжних, наче мовчки запевняв їх, що дошкулить таки й цьому свідкові,— невже ви хочете сказати мені, містер Веллер, ніби ви не бачили, як позивачка непритомна лежала на руках відповідача, як то, ви чули, описували інші свідки?
— Ні, не бачив, — ствердив Сем. — Я ввесь час стояв у коридорі, і коли мене покликали до вітальні, старої леді там уже не було.
— Слухайте, містер Веллер, — промовив серджент Бацфас, вмочуючи перо в чорнило й намагаючись залякати Сема тим, що записуватиме його слова. — Ви, кажете, стояли в коридорі і не бачили того, що відбувалось перед вами. Очі у вас є, містер Веллер?
— О, очі в мене є, - відповів Сем, — але річ у тому, що це — тільки очі. Якби замість них я мав пару мікроскопів, що збільшують у мільйон разів, мабуть тоді, я й міг би побачити щось крізь товстючі двері. Але в мене звичайнісінькі очі, і мій зір через те дуже обмежений.
Сем сказав це з виразом такої щирості на обличчі й таким лагідним тоном, що аудиторія захихикала, маленький суддя всміхнувся, а серджент Бацфас розгубився. По короткій нараді з Додсоном і Фогом, учений юрист, приховавши своє замішання, знову звернувся до Сема.
— У мене до вас ще одне запитання, містер Веллер.
— Прошу дуже, сер, — добродушно відповів Сем.
— Чи не пригадуєте ви, як одного вечора, в минулому листопаді, ви відвідали місис Бардл?