Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Скажіть, будь ласка: якщо новоприєднані землі-князівства відразу ж після входження до Московії давали їй правлячу еліту — Оболенські, Глинські, Трубецькі, Вяземські, Мосальські, Бєльські, Новосельські тощо, то чи це не свідчить, як мінімум, про два факти.
Перший: Московія у ті роки була відсталою, провінціальною територією.
Другий: вихрещена татарська верхівка прибульців потрапляла у звичне, рідне середовище.
Не слід забувати, що навіть другою дружиною тогочасного Московського Великого князя Василя III стала донька Василя Глинського — Олена.
Якщо татарські православні роди і князівства, за ярликами кримського хана, збиралися під орудою Москви, то, зрозуміло, що Польща і Литва у ті часи з неменшою енергією зобов’язані були збирати православних русичів навколо первопрестольного Києва. Вони мусили протистояти орді. І, зрозуміло, що те протистояння мав очолювати найзаслуженіший князівський рід давньої Русі. Яким і була руська (українська) династія Галицьких-Острозьких. Як польські та литовські правлячі роди, так і українські в усі часи, за будь-яких обставин знали, який князівський рід був найвищим та найпочеснішим.
Тому й не дивно, що князь Костянтин Іванович, очоливши те люте протистояння кримській та московській ордам, із 1497 року став гетьманом Великого Литовсько-Руського князівства. Він за життя мав королівські права: під час воєн міг стратити людину за непослух, у мирні дні йому дозволялося ставити печатку на червоному воску, а на надгробку князя зобразили в короні.
Не забуваймо, предки Костянтина Івановича носили королівські корони. Тому й він мав такий привілей.
Навіть якщо той образ (на монументі) алегоричний, то церква і давнє суспільство могли зробити виняток лише для людини, яка мала на те право. І тільки!
Люди зобов’язані шанувати своїх предків. Це один із постулатів християнства: предки — від Бога!
Головним у діяннях українського князя Костянтина Івановича Галицького (Острозького), звичайно, була війна чи, по-іншому, — протистояння з ворогами Вітчизни: татарами, московитами і турками, які плюндрували її землі. Досить змістовно з цього приводу написав професор В. Ульяновський : «…Головним у житті Костянтина Івановича стала війна. Великий гетьман… брав безпосередню участь у всіх акціях та воєнних виправах проти татар і турок, а також проти… (московитів. — В.Б.). В обох випадках сенсом боротьби був захист державної території та людності. Цікаво, що принцип віри… не діяв, хоч літописи підкреслювали особливу жорстокість магометан (та не забуваймо, що ті літописи редагували московити. — В.Б.).
Але для князя Острозького різниця між ворогами… полягала лише в способі військових виправ татар і московитів, що потребувало різної тактики ведення військових баталій.
Власне, уся діяльність К.І. Острозького як воєначальника спростовує ідеологему… (московитів. — В.Б.) щодо опозиції «єдиновірній Русі» й «мусульманському Сходу». Військові виправи Острозького проводилися за принципом: свій-чужий» [46, с. 22].
Московити для князя Костянтина Івановича Острозького (Галицького) у ХV–ХVІ століттях, як і для всього руського (українського) люду, були чужими. Скажімо конкретніше: були загарбниками, тобто — лютими ворогами.
За минулі роки і століття у наших відносинах нічого не змінилося. Я пишу ці рядки 10 квітня 2014 року, коли московити-загарбники знову прийшли на нашу землю.
«Серед гучних перемог гетьмана Костянтина Івановича Острозького осібне місце займають ті, які він одержав під Вишнівцем та під Оршею. Обидві події дістали значний резонанс і були докладно описані книжниками (переважно польськими. — В.Б.). Під Вишнівцем, поблизу Лопушни, очолюване князем 6-тисячне військо погромило учетверо більші сили кримського хана Менглі-Гірея, звільнивши 16 тисяч полонених (28 квітня 1512 р.). Перебіг битви відтворено у поемі невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512-го» [44, с. 524].
Автор пропонує за цим давнім першоджерелом дослідити, як в ті далекі часи сприймали перемоги знаного українського полководця. Та й взагалі: була це велика слава, гідна тієї людини, чи, можливо, — ні. Послухаємо давню поему:
«Король Зиґмунд і нова королева польська
Саме в Кракові були, аж вість: перекопський
Царик голову підняв, небезпека близько,
В Руський край Менглі-Гірей йде з великим військом.