Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
А саме після того Михайло Глинський проявив ворожу суть щодо Великого Литовсько-Руського князівства.
«В конце декабря 1507 года он с семью сотнями всадников своей частной армии ночью ворвался в загородное имение Заберезенского возле Гродно (одного зі своїх противників. — В.Б.). Воевода был в своей спальне; его отрубленную голову несколько верств несли на пике, чтобы все видели. Затем Глинский вернулся в свой Туров…
В январе 1508 года он собрал около двух тысяч человек, с которыми опустошил Слуцкую и Копыльскую волости, захватил города Мозырь и Бобруйск. Он дважды осаждал Слуцк, чередуя штурмы с попытками поджечь город…
Весной к Глинскому явился посол Василия III некий Губа Маклаков. Он договорился о совместных военных действиях…» [173, с. 173].
Так татарський, князівський рід Глинських перейшов на службу до ординської Московії. Подібним чином, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, переходили на службу до Москви татарські князівські роди Трубецьких, Вяземських, Ржевських, Одоєвских, Оболенських та інших, тільки російські історики приховали розповіді про те.
«Согласно договору, Сигизмунд отдал Москве в «вечное владение» все завоевания Ивана III…
Однако шесть волостей, занятых московскими войсками в ходе боевых действий 1507–1508 годов, пришлось вернуть Литве. Среди этих волостей были и владения Глинских. Родственникам и сторонникам Глинского было разрешено уехать в Москву. Поскольку все владения Михаила Глинского остались в Литве, Василий III пожаловал ему два города — Малый Ярославец и Медынь (по другим сведениям — Боровск), несколько селений под Москвой» [173, с. 175].
Сучасні історики визнали, що Велике Литовсько-Руське князівство цілком добровільно відпустило до Московії «родственников и сторонников Глинского» — за розумінням тих часів — державних зрадників!
Не думаю, що керівники Великого князівства були людьми нерозумними, вчинивши таке. Щось тут інше. Приховане московитами. А приховані, як розуміємо, ярлики кримського хана Менглі-Гірея про передачу Московії західних порубіжних земель (князівств).
Ось так Москва брехала. Бреше й сьогодні, коли заявляє, що не вводила своїх військ до українського Криму та не концентрувала сотні танків, бетеерів і гармат; а десятки тисяч солдатів, мов вовчі зграї, чекали вказівного рику.
На північному сході української землі ми завжди мали найлютіших ворогів, так званих «братанів», за походженням — нащадків Золотої Орди.
Приєднавши, за ярликами кримського хана Менглі-Гірея, до Московського князівства так звані землі (завойовані ще Золотою Ордою) «Західної Мещери» та Сіверщини, Московія вийшла на межі корінних територій Великого Литовсько-Руського князівства, утворивши спільний фронт (Московія — Кримське ханство — Османська імперія) проти Європи. З того часу розпочалися надзвичайно жорстокі війни Московії на загарбання земель європейських країн, що тяглися постійно до 1686 року.
У такі часи довелося жити і захищати свою землю великому і славному нашому предку Костянтинові Івановичу Галицькому (Острозькому) — знаменитому «Руському Ганнібалу». Шкода тільки, що нерозумні нащадки не зуміли використати корисні надбання предка у протистоянні з московським та кримським уламками Золотої Орди.
«Цей князь був не лише сувереном у своїх величезних володіннях, — він також володів… привілеями, притаманними незалежним можновладцям. Зокрема йому надали право ставити печатку на червоному воску. А це в той час вважалося королівською прерогативою. Діяльність Костянтина Івановича об’єктивно сприяла утвердженню ідеї, що Русь-Україна є землею, якою правлять свої суверени. На самому ж надгробку князя, котрий знаходився в Успенському соборі (до 1941 року. — В.Б.) Києво-Печерської лаври, його зобразили з короною. Так тоді зображували переважно королів» [46, с. 17].
Наші історики, пишучи свої праці, звичайно, раніше не мали можливості залучати новий, достовірний матеріал, наприклад листи кримських ханів до московських князів кінця XV — початку XVI століть. Тому українські науковці принижували та недооцінювали своїх великих предків-князів. Хоча, змушений заявити, що навіть зовнішні обставини тих років (XV–XVI ст.) спонукали робити цілком інші висновки щодо представників наших знакових династій. Зокрема — князів роду Острозьких.