Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
А ось якою ціною все те досягалося:
«7 июля 1736 г. русская армия … (вернулася. — В.Б.) к Перекопу. Но там ей делать было нечего… Основная часть войск двинулась на Украину… По приходе войск на Украину Миних (фельдмаршал. — В.Б.) сделал им смотр. Выяснилось, что в походе была потеряна половина личного состава… около 30 тысяч человек» [176, с. 102].
І такий похід, що призвів до спалення та руйнації кримсько-татарських міст, був не один.
Не будемо аналізувати цю тему, ми їй присвятили належне місце у книзі «Країна Моксель, або Московія».
Московити настільки бояться оригінальних матеріалів давнього Кримського ханства, що коли наприкінці XIX століття професор Смирнов розкопав у Бахчисараї давні так звані «Архіви Бахчисарая», то вони негайно були вилучені й засекречені, перебуваючи до цього часу під грифом «таємно». Послухаємо російського академіка В.В. Бартольда: «Архіви Бахчисарая, виявлені в Сімферополі проф. Смирновим і передані… Імператорській Публічній бібліотеці в С.-Петербурзі (124 оправлені зошити — все, що уникнуло знищення в 1736 р.), напевно, містять багато важливих документів; досі цей матеріал ще не використовувався для історичного дослідження» [177, с. 369].
Автор 1978 року спробував ознайомитися з «Архівами Бахчисарая», та замість них мав зустріч із в’їдливим, дурнуватим кагебістом, який настирливо допитувався, звідки я знаю про існування тих архівів.
Та повернімося до князя Костянтина. Отож, у 1485–1486 роках Московія, згідно із ярликом кримського хана, приєднала до своїх володінь Велике Тверське князівство. Зрозуміло, що князь Костянтин Іванович у тому протистоянні брати участі не міг. Протистояння не було.
Рішення про приєднання схвалили старійшини татарських родів ширинів, баринів, аргинів, кипчаків (та інших династій) Кримського, Казанського і Касимського царств, а ті ж татарські (православні) роди Тверського та Московського князівств більшістю підтримали згадане рішення. Ось як подав ті далекі події білоруський історик А.Е. Тáрас:
«В ночь на 12 сентября князь (Тверський. — В.Б.) Михаил с семьей и верными боярами бежал в Литву… Казимир IV своевременно не помог Твери войсками, хотя договоры и 1449 и 1484 гг. прямо это предусматривали…
Несомненно, в данном вопросе Казимир проявил политическую близорукость. Устранив самого сильного конкурента среди русских княжеств, к тому же служившего буфером между Москвой и Литвой, Иван III очень скоро предъявил территориальные претензии уже к самому ВКЛ» [173, с. 154].
Бажання видати чужих правителів за дурних та підлих — одна із наймерзотніших рис у вчинках московитів, котрі стали практикувати подібне здебільша за «пролетарських» часів. Навіть якщо глянути на праці М.М. Карамзіна — такого він собі не дозволяв.
Отака московська брехня! Абсолютно не звертається увага на чіткі заяви кримських ханів про передачу Московії «35-ти городов во главе с Одоевым». І не тільки їх! Це цілком наочно бачимо у наступному розділі наведеної нами книги А.Е. Тáраса. Процитуємо головні думки розділу.
«Война Ивана III с Литвой. (1492–1494 гг.)
Этой войне предшествовали конфликты, участившиеся с 1486 года (після приєднання до Москви Тверського князівства за ярликом кримського хана. — В.Б.). «Яблоком раздора» служили земли Верховских княжеств… Иван Васильевич 18 мая 1492 года отправил из Москвы посла к Казимиру IV, великому князю Литвы и королю Польши, с целым списком территориальных претензий (і немає жодного слова-згадки про передані кримським ханом Іванові III «35-ти городов во главе с. Одоевым» — В.Б.)…
Сам Иван III, несмотря на обещание крымчакам, в поход не пошел, а послал два больших отряда и два отряда численностью поменьше. Рать рязанского князя овладела Мещевском (Мещерском. — В.Б.), штурмом взяла Серпейск и Одоев; рать князей Патрикеева и Данилы Щени захватила Вязьму. Отряд князя Федора Телепнева-Оболенского напал в августе 1492 года на Мщенск и Любутск, сжег их, жителей увел в плен. Второй отряд захватил города Хлепень и Рогачев, позже — Мезень, Одоев, Опочку и Новосиль.
В тот же год… на службу к Ивану III перешли некоторые православные князья из пограничных районов Литвы. Так, в Москву «выехал» князь Семен Воротынский, захвативший сначала Серпейск и Мезецк, а затем и Мосальск. Осенью 1492 года к Ивану III «отъехал» вместе со своей вотчиной князь Александр Юрьевич Вяземский …» [173, с. 154–155].