Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
У полудень я довідався, що отаман Гулий є в Джугастрі, і поїхав до нього. Там ми помилися, поснідали й возом, щоб дати коням відпочинок, повернулися до М'ясківки. Почувши, що в одному приватному домі в М'ясківці нібито стоїть штаб Мазепинського кінного полку Волинської дивізії, пішов я туди, щоб дізнатися, що діється у Волинців, бо з вечора 2 травня ми не діставали ніяких наказів і ні від кого не мали інформацій про загальний хід операцій.
Дійсно, побачився я зі старшинами Мазепинського полку, але вони не могли сказати мені, де їхній полк. Гостинний господар запросив мене до чаю, і я з приємністю згодився. Цей господар дуже обурювався, що ми вчора без бою звільнили містечко. Я вияснив йому ситуацію і попередив, що таке може ще повторитися — містечко будемо ще кілька разів звільняти й займати аж до часу, коли частини польсько-українського фронту займуть його.
Тим часом прийшов наказ від отамана [Михайла] Омеляновича-Павленка, щоб дивізія йшла кудись на північ (докладно не пам'ятаю, але, здається, в Теклівку). Я подякував господареві й хотів іти з тим наказом до отамана Гулого, але тільки що вийшов з хати, як почув стрілянину біля самого містечка на горі. Коли я прибіг до штабу дивізії, мене вже чекав повстанець від Нестеренка (вони знову ввечері 2 травня зібралися) з донесенням, що велика кінна колона ворога наступає з лісу, що між Савчинцями й Антополем. Я наказав дивізії збиратися при виході з містечка на Гарячківську дорогу. Цей наказ було виконано дуже хутко, й незабаром штаб стояв на горі біля якоїсь поміщицької садиби. За горою стали батареї Алмазова й Чорних запорожців; полки розташувалися поблизу них.
Вся місцевість була перед нами як на долоні. Дійсно, з лісу насувалась чорна хмара кінноти. Вліво від нас маячили кінні лави, чиї не знати; звідти було чути рушничні стріли. Дорога на Вільшанку чорніла від колон чи обозів — розпізнати було тяжко. В цей час, поки ми розглядалися навкруги й намагалися відгадати ситуацію, зліва, з гори, на нас налетів переляканий обоз Волинської дивізії. Вдалося його зупинити з пістолями в руках; обозники були такі перелякані, що навіть не могли пояснити, хто йде по Вільшанській дорозі і що то за лава на горі, зліва від нас.
Обоз цей зняв страшенну куряву й тим звернув на нас увагу ворожої колони, що наступала з лісу, і по фільварку відкрили вогонь шість ворожих гармат, з якими нам боротися було не під силу. Піший полк сховався під кам'яними будовами фільварку, а командири частин зібралися біля отамана Гулого, чекаючи на наказ. Становище було скрутне і настрій не бадьорий, бо важкі стрільна рвалися дуже близько, а з облич козаків я бачив, що як зараз не видати будь-якого наказу, то все зірветься в світ за очі й паніки тоді не оминути.
Отаман Гулий хотів піти згідно з наказом отамана Омеляновича-Павленка й спитав мене, в якому це напрямку. Я показав на большевицьку колону біля лісу.
— Тьфу, чорт, що ж робити!
Я порадив якнайхутчіш вийти на Вільшанський шлях. Якщо там ворог, то прориватися на Ямпіль, якщо свої — буде видко, що робити далі. Полковник Дубовий і полковник Алмазов з цим погодилися, отаман Гулий теж. Зараз же я вислав полк Чорних запорожців і наказав: — Якщо на Вільшанському шляху був би ворог — атакувати його, якщо свої — увійти з ними у зв'язок і надіслати донесення.
Батареї повернули свої гармати на Вільшанський шлях і приготувалися до підтримки Чорних. Піший полк в одну хвилину вибіг із двору й вишикувався внизу за горою. Чорні рушили клусом — згідно з наказом. Штаб дивізії теж мав намір прилучитися до них, щоб скоріше вийти з-під вогню ворожої артилерії, але я зупинив його і слідкував за Чорними. Ситуація знову була критична, і якби на Вільшанському шляху був ворог, а не наші, нам було б несолодко. Чорні вже близько; ось відокремилось двоє, під'їхали, розмовляють, їдуть кроком назад. Полк теж кроком витягнувся на гору й змішався з військами й обозами на шляху. — Дяка Богові, наші!
Знялися батареї, згорнулася в колону піхота, і дивізія рушила. В цей час, на наше щастя, знялася страшенна хуртовина, маскуючи наш марш. Стовпи піску закрутилися в повітрі, вдарив грім, і Господь Бог надіслав на поле бою страшенний дощ. Большевики припинили вогонь, і ми спокійно дісталися до дороги на Вільшанку. Там, на цій дорозі, був повний хаос: обози й частини всіх дивізій, вози, гармати, баби, піші, кінні, полонені; все це поволі сунуло на південь, без усякого ладу, займаючи цілу дорогу без дотримання дистанції чи інтервалів.