Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Яке ж було моє здивовання, а разом з ним і жах, коли за пару секунд бачу чорний прапор і шлики. Жах тому, що ґранат полетів у їх бік.
— Чорношличники! — закричали з радістю козаки.
І цей раз з'явились вони як із-під землі, неждані, але такі бажані в цей тяжкий мент.
За хвилину блиснули шаблі, могутній крик "Слава!" вирвався майже з тисячі грудей, виструнились коні козацькі, а ворогів охопив жах, бо побачили страшний для них чорний прапор.
Ще почулося пару поодиноких стрілів, та і вони замовкли, тільки чути було якийсь гомін, неначе надходила велика буря. Запрацювала біла зброя — шабля козацька. Купалося Поділля в крові наїзників.
Хоч "товариші" знали, що пощади нема, все ж падали навколішки, підносячи руки догори, та просили її.
Затихла буря, лише де-не-де ще ганяли козаки утікаючих "товаришів" по полях, докінчуючи своє діло.
Під'їздить до мене комендант полку, наказує хорунжому Ш. вести гармату до батерії, а ми рушаємо в бік Збруча до с. Сидорова. Переїхавши село Товстеньке, догонюємо Чорних, які вже їдуть стрункими рядами також туди, виславши наперід одну сотню.
Трапом (тут: узбіччям. — Ред.) обгонюємо полк. Чути веселі розмови козаків, жарти, таке вражіння, що не сталося нічого надзвичайного. Говорять про кобилу козака Бомби (це так прозвали козака першої сотні, чорнявого, присадкуватого флегматика, який переважно перший вривався у ворожі лави).
Так, так! — каже козак, що їде поруч з ним, — пригадую, як вона носила в атаку того маляра, що приїздив нас малювати і їздив на ній, як ти, Бомба, був ранений.
А як же це було? — сміючись питає Бомба.
Та як стояли ми в с. Б., то Дідусь (М. Омелянович-Павленко. -Ред.) прислав маляра [Василя Перебийноса] малювати з Чорних патрети, намалював "батька", старшин деяких, Микиту [Кирієвського]; "батько" дав йому твою [кобилу] Харитину, щоб він їздив, поки буде у нас, а тут якось "товариші" прорвались, сурмач грає тривогу, вилетіли ми сідлати, батько вихопився на Каську (Юзьку. — Ред.), хватає списа і наперед, ми за ним, а маляр видряпався на Харитину і за нами. Вискочили за село, тут по нас і сипнули з машинок. Харитина закусила вудила і пре в атаку. Маляр бачить, що непереливки, бо ж зброї немає, тільки якась скринька через плече, а Харитина таскає. Він тоді — коміть головою (стрімголов. -Ред.) в якусь канаву, а Харитина сама з нами ходила до атаки. Сміху було, як повернувся до села, бо перше думали, що його десь ранило або забило, шукали по полю, а він пішки повернувся до села.
Рівняємося із прапором полку, на якому напис: з одного боку — кістяк і "Україна або смерть", а на другому Тризуб і "1-ший кінний полк Чорних запорожців"; напереді — веселий і жартівливий полковник П. Дяченко.
Розповідає, що як прискочили до большевицьких лав, то перше, що кинулося в очі, це руда грубезна баба, сестра большевицька, яка підбадьорювала цю банду, щоб боронилась, та блиснула Бомбина шабля і баба присіла.
Тепер полк іде до Сидорова, а потім чвалом під Гусятин, бо там також прорив, мусимо туди поспіти, може, також справимо "товаришам" весілля. Тут обійшлося щасливо, ранено тілько двох коней, а братва вся ціла, до того дістали у презенті від "червоних" три тачанки з кіньми і два вози набоїв, яких у нас так бракує. В'їздимо до села. Селяни зустрічають нас зі сльозами на очах, бо оце сьогодні вони уперше побачили большевиків, які себе уже вспіли добре дати взнаки.
Літопис Червоної Калини. — 1936. — Ч. 12. — С. 20.
Кінний бій під Сидоровом
Іван ЦАПКО, підполковник Армії УНР
По відступі польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до р. Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 р. українська армія продовжувала вперто боронити свій відтинок фронту, успішно стримуючи ворога, що наступав. Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західньому, березі р. Збруч — від Дністра до Гусятина.
Українська армія і тут успішно відбиває всі ворожі атаки. Паралізуються всі настирливі спроби ворога форсувати р. Збруч з метою, очевидно, прорватися в запілля, відкривши шлях червоній кінноті, що скупчувалася в поважних силах перед фронтом для остаточного розбиття української армії. Дуже сильні бої провадились у районі Шидлівці — Сидорів, де ворог підтягнув значні сили піхоти та кінноти й майже кожного дня наступав на Збруч, переходячи не раз річку.