Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Насунула ніч. Місяць ще не зійшов, і у двох кроках не було нічого видно, тому частини по виході з містечка більш-менш стали в порядку готовності до бою, але не переходили до будь-яких акцій. Москалі теж не непокоїли нас, а незабаром і зовсім припинили вогонь по М'ясківці.
Як зійшов місяць, вислано було розвідку пішого полку до містечка. Вона хутко вернулася, обстріляна рушничним і кулеметним вогнем. Очевидно, большевики виставили охорону в наш бік на час переходу їхніх частин із фронту через М'ясківку на Гарячківку й далі. Я висловив цю свою думку отаманові й радив вночі не вв'язуватися в бій, чекати дня, коли, може, матимемо змогу пошарпати червоних, що відступали. Але отаманові Гулому порада моя не подобалась, і він поїхав кудись наперед. Я зі штабом залишився позаду, за горбком, зліз із коня, намотав повід на руку й заснув. Але ненадовго. Раптом справа, з яру, почулася кулеметна стрілянина, й хоч кулі летіли високо над нашими головами, але кілька кінних не витримало несподіванки й рвонуло в запілля, а за ними й мій штаб. Хутко, однак, вдалося все привести до порядку, стрілянина теж довго не тривала.
Приїхав отаман Гулий і оповів, що якась частина большевиків нарвалася на кінну сотню Алмазівців, що охороняла яр на нашому правому крилі, але, зустрінута нашим кулеметним вогнем, відійшла. Знову піша розвідка пішла в містечко. На цей раз вона доходила аж до центру містечка й від мешканців довідалась, що москалі подалися на Гарячківку.
Ці відомості ще більше мене впевнили в тому, що ми стоїмо на головному шляху відходу ворога, але, прийнявши до уваги малу чисельність наших сил порівняно з ворожими і втому як людей, так і коней, я знову пропонував отаманові до ранку не вступати до містечка, а отаборитися десь поблизу й тримати містечко під своїм наглядом. Так і було зроблено. Дивізія спокійно переночувала в якійсь слобідці.
Вранці 4 травня, десь близько 5-ї год., знову почулася стрільба, а наша охорона донесла, що большевики великими силами сунуть на М'ясківку з боку Марківки. Отримавши ці відомості, я побіг до отамана Гулого (він ночував осібно), але побачив його вже на коні. Він наказав мені вислати розвідку на М'ясківку й чекати наказу, а сам з ординарцем поїхав кудись у бік М'ясківки.
Соромно признатись, але мушу: цей епізод бою під М'ясківкою — Вільшанкою для мене й досі не ясний. Партизанське серце отамана Гулого піддалося спокусі пошарпати ворожі сили, і він з кіннотою кинувся за ними, не попередивши мене про це, так що я, властиво, й не знав, де саме стоять чи б'ються частини дивізії. Усі мої старання увійти з ними у зв'язок не мали успіху. Тільки Кінно-гірський дивізіон вийшов із села і чекав наказів. До нього прилучився і я з кількома старшинами та козаками штабу дивізії, але нічого не розпочинав, бо чекав з'ясування ситуації.
Раптом перед нами появилася Галицька кінна бригада Шепаровича, яка вилетіла кар'єром на гору; стала, вирівнялась, блиснула шаблями і знову зникла під горою з наших очей, обстріляна ворожою артилерією. Близько 7–8 год. до мене прибув післанець від отамана Гулого і привіз словесний наказ: переслідувати ворога, що відходив на Вільшанку. Він оповів, що отаман Гулий з кінного сотнею Алмазівців і поодинокими козаками різних частин наскочив на хвіст колони, що простувала на Гарячківку, відтяв частину цієї колони й погнав її на Вільшанку.
Переслідувати ворога, на виконання наказу командира дивізії, я міг тільки гарматним вогнем, бо кінноти та й взагалі частин дивізії у своєму розпорядженні не мав. Кінно-гірська батарея кар'єром понеслася на нову позицію; я був з нею. Перед нами відкрився чудовий образ бою! Хмари большевицьких возів і піхоти в безладді тікали по дорозі, а кілька кіннотників гналися за ними, настигали й рубали. Алмазівці своїм вогнем ще більше зміцнювали паніку ворога. Батарея змінювала свою позицію, може, з десять разів, несучись кар'єром по зораних полях. Вже позаду нас лишилася Джугастра, Слобода Шляхецька. Якийсь большевицький кулемет відкрив вогонь по отаманові Гулому з хутора, що був зліва від дороги, але через кілька хвилин, бачачи, що на нього не звертають уваги, знявся також і теж почав тікати на південь.
Отаман Гулий кілька разів надсилав накази, щоб батарея не відставала, але коні вже були так змучені, що далі рухатись не було як — батарея зробилася би зовсім не здатною до бою і маршу. Тому я, на свою відповідальність, згодився, щоб Алмазівці припинили переслідування, а полковник Алмазов дав мені за це шматок курки, який я з'їв з великою насолодою і аж тоді пригадав, що не їв ще з вечора 2 травня.
Незабаром все стихло. Я розіслав своїх зв'язкових, щоб шукали частини й передали наказ знову стати в М'ясківці, де й бути в бойовому поготівлі та очікувати появи нових ворожих колон з півночі. Сам я з кількома старшинами та козаками штабу залишився при дорозі, щоб діждатися можливості зв'язатися з отаманом Гулим, а для кращої орієнтації поставив коло себе прапор. Повз нас проїхало багато козаків, яких ми скеровували до М'ясківки. Приємно було дивитися на них, такі вони були веселі після вдалого бою!