Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, - десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.
Усі пам'ятають святочний в'їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово-національному вбранню з могутніми чубами, із загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище.
Пам'ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили", — говорила мені старша сестра-жалібниця (полька. -Ред.).
Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотникЧорниця).
Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох.
Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. На Україні, 1917–1918. Українсько-польська війна. На Україні, 1919. Зимовий похід. 1920. — Київ: Планета людей, 2002. — С. 419–420.
В гостях у Чорношличників
Отаманові П. Дяченкові,
командірові полка Чорношлишників, —
на згадку в альбом
Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий УГА, сотник Армії УНР, протопресвітер
На українському Сході ще тоді гриміли весело-радісно наші гармати. Була це наявна ознака нашої сили й потуги, існування власної держави. Смертоносне, гаряче залізо гармат рвалося в кусочки й, розсипаючися, застекляло чорноморські степи та низи й височини України трупами червоного наїздника з Евразії. У супровід цієї чарівної музики клекотіли милозвучно наші скоростріли, спомагані сальвами рушничного вогню. Так, хто був довгий час на фронті, цей знає гаразд ділання цієї оркестри на людські нерви, особливо коли наша музика була горою над ворожою.
Роззвірені (озвірілі. -Ред.) орди монголо-московської навали котилися, обезсилені, взад.
Скажено шаліли вони і благородною кров'ю наших батьків і матерей і їхніх дітей значили свій відворот з глибини України. Горіли страшним полум'ям наші села, а нагарбане добро — дорібок українського селянина й робітника — везли московські кочовники на голодну Московію. Вони програли соромно (якщо можна про сором у них говорити) свою ставку брехливо-облудних кличів про всесвітнє братерство, рівність і любов. На такий цинізм хіба єдина монгольська раса спроможна. Вже тоді й наші доморослі ліваки-політикани відреклися були порозуміння та спілки з "братнім" московським робітником і селянином.
Пізнє було це каяття!
Отаман Чорношличників був славний, бойовий парень (козак. — Ред.). Бувало, коли Українські з'єдинені Армії гналися шаленим вихром на Золотоверху столицю Соборної України, щоб її відбити від червоних москалів, чи пізніше йшли наші герої на кривавий герць з царськими золотопогонниками, Отаман Чорношличників був усе зі своїми геройськими хлопцями впереді. У мент найгрізнішого положення на нашому фронті, коли здавалося, що годі стримати навалу клятої Москви, з'являлися Чорношлишники як правдиві спасителі. Вмить розпускав Отаман свою кінницю, а високо вгору піднесені, криві шаблюки рубали безпощадно ворога-наїздника. Тільки пошум лопотіння чорних шликів на українському вітрі та гомінкий оклик "Слава!" доходили до наших вух.
Приглушений крик передсмертної розпуки ворога був для нас милою прелюдією до нашого свята побіди, бо це була самооборона власного існування.
Я мав особливе щастя стояти з нашими хлопцями частіше біля Чорношличників. А вже липень 1920 р. оставив у моїй душі незабутність до цих наших братів.
Озвірені (озвірілі. — Ред.) банди кінниці Буденного навалою сунулися на наші західні землі. Українська Армія була тоді єдина, що стримувала останніми зусиллями ворога, десятикратно чисельного. Союзники втікали соромно — без боїв, оставляючи нас через ніч 20 — ЗО км впереді без зв'язку на крилах (Союзники-поляки втікали ганебно — без боїв, залишаючи нас вночі, вириваючись вперед на 20 — ЗО км, залишаючи нас без зв'язку на крилах. -Ред.).