Пастка на дурнів
- Автор: Хеллер Джозеф
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- ISBN: 5-308-00194-4
- Переводчик: Микола Мещеряк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пастка на дурнів». Краткое содержание книги:
Улюблені художні прийоми Хеллера — гіпербола, карикатура, гротеск — допомагають виразніше відчути атмосферу кар’єризму, корупції, хабарництва, пияцтва, поширених в американській армії.
Невдовзі після виходу в світ (1961) роман став бестселером.
Коли по розмові з підполковником Порком капелан прибув на свою галявину, він розгледів у задушливо-тремтливому мареві капрала Безбога, який біля намету по-змовниць-ки перешіптувався з дивним на вигляд повновидим чоловіком у брудно-червоному халаті поверх сірої фланелевої піжами. Капелан одразу впізнав казенне шпитальне вбрання. Обидва вдали, ніби не впізнають капелана. У незнайомця були фіолетові ясна, а ззаду халат прикрашало зображення бомбардувальника Б-25 серед оранжевих зенітних розривів; шість рядочків бомб спереду мали означати шістдесят здійснених бойових вильотів. Капелана так вразив його вигляд, що він мимоволі зупинився, витріщивши очі. Ті двоє одразу ж урвали розмову й застигли — стояли з кам’яними обличчями, чекаючи, поки він пройде геть. Капелан поквапом шмигнув до свого намету. В нього було враження, що вони хихотнули йому вслід.
За хвилину до намету увірвався капрал Безбог.
— Що нового? — владно запитав він.
— Усе по-старому, — відводячи погляд убік, відказав капелан. — До мене ніхто не приходив?
— Ніхто, тільки цей псих Йоссар’ян. От де баламут, га?
— По-моєму, він зовсім не псих, — заперечив капелан.
— Правильно, захищайте його, — ображено мовив капрал Безбог і, карбуючи крок, вийшов з намету.
Капеланові не вірилося, що він справді скривдив капрала Безбога, і тільки-но про це подумав, як той знову виріс перед ним.
— От сторонніх ви завжди захищаєте, — напустився на нього капрал Безбог. — А на своїх вам начхати. У цьому й усе лихо.
— Нікого я не захищаю, — винувато відказав капелан. — Я просто сказав, що думав.
— Ну, а чого вас викликав полковник Пескарт?
— Нічого особливого. Він хотів запропонувати молебні в інструкторській перед бойовими вильотами.
— Гаразд, як не хочете, то й не кажіть, — гарикнув капрал Безбог і вийшов з намету.
Капелан геть занепав духом. Він завжди намагався поводитися якнайчемніше та якнайтактовніше, але, як видно, весь час ображав капрала Безбога. В сумній задумі він покаянно опустив голову і тут помітив, що накинутий йому підполковником Порком підручний, який мав іще виконувати функції денщика, знову забув почистити йому черевики.
— Ви ніколи не кажете мені правди! — нахабно заскімлив капрал Безбог, знову вбігаючи до намету. — Ви просто не довіряєте своїм підлеглим. У цьому ще одне ваше лихо.
— Зовсім навпаки, — винувато заперечив капелан. — Я вам цілком довіряю.
— А листи? — люто кинув капрал.
— Ой, не треба! — з благанням мовив капелан, весь аж зіщулившись. — Не треба про листи. І взагалі давайте поки що забудемо про них, прошу вас. Коли я передумаю, я сам вам скажу.
Капрал Безбог зовсім осатанів.
— Так он воно як! Ви, значиться, будете тут сидіти цілими днями і кректати знічев’я, а я — тягти лямку?! Ви бачили того хлопця з малюнками на халаті?
— Він прийшов до мене? — запитав капелан.
— Не скажу, — відказав капрал і вийшов геть.
У наметі згущалась жарка духота, і капелан відчув, що весь змокрів. Він сидів знесилений за хитким ломберним столиком, що правив йому за письмовий стіл, і мимоволі дослухався до тихого, нерозбірливого гуготіння двох приглушених голосів. Губи в нього були щільно стулені, погляд безтямно втуплений у землю; шкіра на обличчі, поцяткована гронами ямок від давніх прищів, скидалась на шкаралупу зрілого мигдалю. Капелан до болю в скронях напружував пам’ять, намагаючись відшукати першопричину такої до нього неприязні капрала Безбога, але, так і не віднайшовши, знову вирішив, що колись непробачно його образив. Не можна ж було повірити, що той навіки озлобився через те, що капелан відмовився посилати родичам загиблих листи на казенних бланках чи розважати віруючих грою в лото! Капелан гірко проклинав своє невміння ладнати з людьми. Він давно вже збирався по-дружньому розпитати капрала Безбога, чого ж це той так нуртується, та заздалегідь соромився того, що може з’ясуватись.