Пастка на дурнів

Життя капелана було регламентоване особисто підполковником Порком. Підполковник Порк відселив його від решти штабістів, гадаючи, що коли той мешкатиме в наметі, як і більшість його парафіян, то йому буде легше завоювати їхні душі — це по-перше. А по-друге, постійна присутність капелана при штабі полку була для штабних офіцерів, мов більмо на оці. Одна річ — виходити через капелана на зв’язок із всевишнім час од часу, в міру необхідності; зовсім інша річ — коли тобі хтось нагадує про нього всі двадцять чотири години на добу. Загалом же, як пояснив підполковник Порк майорові Денбі, вилупатому й метушливому начальникові оперативного відділу, капелан у них живе як у бога за дверима: вислуховувати розповіді про чужі біди, ховати загиблих, одвідувати прикутих до ліжка та регулярно служити відправи — от і все, що від нього вимагається. До того ж похорон тепер трапляється вряди-годи, говорив підполковник Порк, бо винищувачів у німців майже не залишилось, а дев’ять із десяти льотчиків, яких ми втрачаємо, гинуть за лінією фронту чи просто розчиняються у хмарах, а туди капелану ходу нема. Що ж до відправ у будинку штабу полку, то вони теж не вимагають від капелана особливих клопотів, оскільки чиняться раз на тиждень, а слухачів на них завжди як кіт наплакав.

Правду кажучи, капеланові потроху навіть полюбилося жити на лісовій галявині. Його з капралом Безбогом забезпечували всім необхідним, аби лиш ніхто з них не став скаржитись на брак вигод і домагатись переселення до будинку штабу. Капелан снідав, обідав та вечеряв по черзі у восьми їдальнях, кожну п’яту трапезу він ділив із нижніми чинами, а кожну десяту мав при штабі, із тамтешніми офіцерами.

Дома, в штаті Вісконсін, капелан залюбки займався садівництвом, і тепер він приходив у захват від чудесної рясноти і плодючості матінки-природи, навіть коли він споглядав густі зарослі високої, аж до пояса трави, колюче дрібнолісся й непролазні чагарі, якими був відділений від світу, немов стіною. Навесні потай мріяв скопати навколо намету вузеньку грядку й посадити там бігонії й цинії, та побоявся зловредності капрала Безбога. Капеланові були до душі відлюдність та спокій цього зеленого скиту, тут легко було проводити життя в спогляданні та роздумах. Тепер до нього приходило зі своїми жалями значно менше вояків, ніж раніше, і за це він був їм щиро вдячний. Капелан не вмів легко сходитися з людьми, і йому було важко вести спасенні розмови. Він страшенно нудьгував за своєю дружиною та трьома діточками, а дружина так само нудьгувала за ним.

Окрім віри в бога, капрала Безбога дратував у капелані його цілковитий брак заповзятливості й настійливості. Коли б справу доручили йому, міркував капрал, проклинаючи своє ярмо, на відправи б ломився весь полк. У голові в нього аж роїлося від гарячкових ідей, сміливих проектів духовного відродження — доброчинні трапези, недільні зібрання віруючих, колективна гра в лото «бінго», цензурування кореспонденції, офіційні листи на спеціальних бланках родичам убитих та поранених, — і творцем цього відродження він бачив себе, незаслужено приниженого капрала Безбога. На заваді стояв капелан, — він зв’язував Безбогові руки. Ці лабети доводили капрала до нестями: адже навколо для всіляких удосконалень було безмежне поле! Саме через таких людців, як цей капелан, думав капрал Безбог, і набула релігія такої кепської репутації. Недарма ж обидва вони стали жалюгідними вигнанцями! На відміну від капелана капрал Безбог ненавидів це самітнє проживання на лісовій галявині. І перше, що він збирався зробити після того, як позбудеться капелана, це знову переселитись до будинку штабу полку, щоб завжди бути в гущі подій.