У задзеркаллі 1910—1930-их років

Так само в сучасному контексті демітологізацїї «патріотичних» святинь спостерігаємо спроби авторів зосередитись на провині Іншого, як правило, метафізичного чинника руйнування сакральних цінностей: в житті й літературі. Наприклад, епіграфом до своєї повісти «Голова Гоголя» А. Корольов бере симптоматичну сентенцію В. Розанова: «Гоголь відкрутив якийсь ґвинт всередині російського корабля, після чого корабель став розвалюватись. Він відкрив кінгстони, після чого розпочалося нестримне й повільне, рік за роком потоплення Росії». Прикметно, як сценою саме затоплення Москви / Росії завершується роман «Московіада» Ю. Андруховича, що відображує не загальне «очуднення», за В. Шкловським, архетипічної моделі світу в постмодерній свідомості автора, але функціональне вибудовування компенсаційних заходів щодо історичного (російського) аґресора.

Таким чином, суть вищезгаданої концепції «літературного побуту» полягала в тому, що соціяльні фактори впливали на літературний процес через зміну соціяльного статусу письменника, його стосунків із суспільством і державою, способів заробітку й публічного існування. «Здійснене революцією соціяльне перегрупування й перехід до нового економічного ладу позбавили письменника цілої низки опорних для його фаху (принаймні в минулому) моментів (стійкий і високого рівня читацький прошарок, різноманітні журнальні та видавничі організації та ін.) й водночас змусили його стати більшим професіоналом, аніж це було треба в минулому», — значив Б. Ейхенбаум.

Після виникнення Союзу радянських письменників статус літературної праці та необхідні навички змінилися. Радянський письменник перетворився на члена своєрідної суспільної касти, будучи пов’язаним з колеґами не тільки професійними інтересами, але також місцем проживання і способом життя. У Харкові та Києві були збудовані, відповідно, письменницький Будинок «Слово» і «Роліт» («Робітник літератури») як профспілкові оази літераторів. При цьому однією з особливостей тактики влади було те, що до «раю» — наразі Спілки письменників — допускалися на рівних правах і колишні пролетарські письменники, і колишні «попутники».

Для поліпшення свого матеріяльного становища і рішення соціяльних проблем новоявлені літератори-спілчани намагалися використовувати способи, що з’явилися в дореволюційну епоху й у період НЕПу, — організацію літературних вечорів, поїздки з виступами, проведення неформальних літературних вечорів.

Межа між старим (ринковим) і новим (державно-замовленим) літературним побутом була досить чітка. Так, стара «попутниця» X. Алчевська хапалась за неоковирний переклад мемуарів Люїзи Мішель про Паризьку комуну в надії, що нова влада зарахує її дореволюційні письменницькі заслуги. В. Свідзінський перекладає для пролетарів комедії Аристофана. «Ось призначення наше, поетів усіх. / Розбери, подивися уважно, / Чим корисними стали найкращі співці, / Починаючи з давнього давна», — сумував при цьому харківський «попутник».