У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Зокрема М. Ґорький, отримавши прислану культову працю «Марксизм та емпіріокритицизм», так відгукнувся про цю подію: «Отримав книжку Леніна, став читати і — з туги закинув до біса. Що за нахабство!.. Найтяжче враження від тону книжки — хуліганський тон! Отже, так розмовляють з пролетаріятом, і так виховують людей „нового типу“, творців „нової культури“… Його суперечка „щодо істини“ триває не заради перемоги, а задля того, щоби довести: „Я — марксисті Найкращий марксист — це я!“»
Тож, не зумівши перебудуватися до вимог «нового» часу, «марксистські» інтелектуали 1920—1930-их років реалізовували себе або в тимчасовій партійній роботі в якості професійних «попутників» (оскільки «інтелектуальних» професіоналів серед пролетарів ще не було), або в специфічних «перехідних» інституціях, якими були новостворені Інститут Маркса й Енгельса під керівництвом Д. Рязанова в Москві (1921—1931) та Інститут соціяльних досліджень у Франкфурті-на-Майні на чолі з К. Ґрюнберґом (1923—1928) і М. Хоркгаймером (від 1930 року).
В СРСР період 1920-их років характеризувався протистоянням двох центрів у галузі гуманітарного й суспільствознавчого знання — Академії наук (яка отримала загальносоюзний статус до 200-літнього ювілею в 1925-му році) і Комуністичної академії (заснованої влітку 1918-го року як Соціялістична академія суспільних наук). В Академії наук більшість членів двох гуманітарних відділень дотримували консервативних методологічних і політичних позицій. З іншого боку, активну конкурентну позицію стосовно Академії з самого початку займала частина керівництва Наркомпросу (Державної вченої ради й Академічного центра, що відали вузами й науковими установами), у першу чергу історик М. Покровський, що очолював також Центрархів РСФСР і Президію Комуністичної академії.
Подальше об’єднання гуманітарних і природничо-наукових вчених, як це бачимо на прикладі Державної академії художніх наук (ГАХН, 1921—1930), на основі вивчення проблем художньої творчості й естетичного сприйняття мало, крім суто наукових та історико-культурних, ще й соціяльно-політичні причини. У такий нехитрий спосіб філософія, від 1920-их років починаючи, прийняла через праці деяких філософів і психологів (Ґ. Шпет, А. Лосєв Л. Виготський та ін.) напрямок естетичних досліджень як дозволених радянською владою форм знання — анґажованих і не критичних щодо офіційної радянської ідеології. Зрозуміло, що представники старої школи, взяті на роботу владою, змушені були повсякчас вдаватися до реверансів у бік «нових панів», тож у працях того самого Ґ. Шпета або А. Виготського без цитат з Маркса, Леніна, Троцького чи Бухаріна не обходилося. Так само А. Лосєв у 1920-их роках цілком серйозно спирався на методологію марксистсько-ленінської філософії.
Лев Троцький. 1920-ті роки
Щодо альянсу психології і філософії, природничо-наукового й гуманітарного знання радянська влада мала у 1920-их власну, практичну думку. Зокрема, Л. Троцький, Н. Бухарін і А. Луначарський вбачали в ньому можливості до вироблення нових засобів ідеологічного і психічного впливу на маси, а також контролю над художніми та науковими спільнотами, альтернативними радянському типу соціяльности. Щоби цього не виявилось замало, від початку 1920-их років при університетах була заснована мережа науково-дослідних інститутів, причому не тільки гуманітарних. До того ж, влада заохочувала їхнє створення, сподіваючись у такий спосіб відірвати буржуазних й опозиційних професорів від прямого зв’язку із студентською масою.
Натомість на теоретичному фронті ортодоксальність марксизму насаджувалась іншими шляхами. «Незаповненість» у 1920-ті роки марксистського канону на рівні гуманітарних дисциплін часто відкривала великий простір для інтерпретаційного поєднання конкретних дослідницьких програм із загальними марксистськими постулятами. Так, наприклад, у лінгвістиці на звання «марксистських» у розглядуваний період майже одночасно претендували підходи Є. Поливанова, «стадіяльна теорія» Н. Марра, діялектичні установки «Язикофронта» і підхід В. Волошинова, інспірований філософією Н. Бахтіна. Скажімо, у В. Волошинова програма марксистської аналізи виступала як щось третє, свого роду діялектичне зняття «абстрактного об'єктивізму» Соссюра й суб'єктивізму школи Фослера. Відомо, чим усе це завершувалося.