У задзеркаллі 1910—1930-их років

До 1917-го року марксизм, як знати, відігравав важливу ролю у розвитку свідомости й політичного самовизначення «проґресивної» інтеліґенції, у тому числі в академічному середовищі науковців. При цьому його світоглядне значення було набагато ширшим за теоретичний вплив, оскільки наукова й методологічна леґітимність марксизму мала натоді скоріше ненаукові джерела. Затвердження марксизму як особливого — наукового («єдинонаукового») — напрямку в рамках соціялістичних, лівих чи пролетарських вчень було пов’язано насамперед з організаційними успіхами німецької соціял-демократії межі XX-го століття у рамках Другого Інтернаціоналу. Також формування марксизму як єдиної інтелектуальної течії було обумовлено спеціяльною діяльністю з систематизації ідей Маркса й Енгельса у таке явище, як «марксизм» завдяки зусиллям журналістів, ідеологів і теоретиків робочих партій Европи в 1880-их — першій половині 1890-их років, включаючи самого Ф. Енгельса, а також К. Каутського, Е. Бернштайна, П. Лафарґа та ін.

Філософське і світоглядне наповнення марксизму саме на рубежі 1910—1920-их років перетерпіло дуже радикальну трансформацію. Мобілізація мас, залучення колишніх низів у політику й нове соціяльне життя, стрімке зростання технічних можливостей, що змінювали горизонт мистецтва і пропаґанди, інтерес до «живого» життя і реляційність колишніх культурних установок — усі ці явища «епохи зрівняння» (М. Шелєр) чи «демократизації культури» (К. Мангейм) повинні були змінити також марксизм. Колишній образ марксизму епохи Другого Інтернаціоналу, позитивістський світогляд з опорою на дарвінізм і просвітительську адаптацію культури для пролетаріяту видозмінилися з початком Першої світової війни й у колишньому вигляді залишилися надбанням соціял-демократії.

Марксизм Ґ. Лукача, Е. Блоха, експресіоністського бунту й нової переоцінки цінностей аж ніяк не був схожий на колишній образ марксизму як позитивної науки пролетарського самозвільнення, де матеріялізм розумівся як спіритуалізм навпаки, себто викриття «буржуазного» ідеалізму. Нова ж установка філософії 1920-их років на онтологію та буттєве переживання у поєднанні з традицією «ідеалістичного» історизму й геґелівським спадком була реалізована Ґ. Лукачем, К. Коршем та деякими їхніми соратниками (Б. Фогараші, Й. Реваї) на початку 1920-их років і підхоплена потім молодими Г. Маркузе й Т. Адорно. Загально-марксистська установка на «конкретність» у цьому новому марксизмі, під впливом Е. Гуссерля і гегелівської школи, реалізовувалася не у вказівці на матеріяльно відчутний і науково пізнаваний предмет колективного (пролетарського) досвіду, а в пошуку принципів соціяльного опосередкування рукотворної «іншої природи». В Европі це корінне зрушення в марксизмі захопило невелике коло лівих інтелектуалів, багато з яких вже на початку 1930-их років опинилися поза межами комуністичного руху. Натомість у Радянському Союзі пануючою залишилася давня модель марксизму, що тяглась від ортодоксії Плеханова до своєрідного позитивістського соціял-прагматизму А. Богданова та Н. Бухаріна.