У задзеркаллі 1910—1930-их років

Те саме, до речі, відбувалося в російських колеґ. Так, редактор «Нового мира» В. Полонський значив у 1927-му році: «А загалом — нудно. П’яні письменники — пласкі жарти, п’яний сміх. О 1 год. прийшов Качалов. Читав уривки — Прометей — Альоша Карамазов — Єсенін — все з тими ж інтонаціями, жестами, завчене, мертве. Власних слів не має, дві хвилини не мовить, — може тільки завчене, затерте, чуже. Допитливий Бабель, що завжди приглядається й нишпорить. Одразу сп’янілий розхристаний Леонов, дженджикуватий Лідін. Гармоніст. Воронський, який похмуро пив. Нудно.

П’яний Євдокімов ліз і запевняв, що він „без підлих лестощів“ редактор, що всі брешуть, підлещуються, а він один каже правду і т. д. Потім Орєшин звірявся в коханні і навіть, вловивши момент, поцілував мені руку. Гидота.

У сусідній кімнаті Радімов Павел танцював навприсядки, стрибав кудись. Євдокімов, умовивши якусь брюнетку, — крутився з нею кімнатою. Лисиця Бабель уважно принюхувався.

— Це все російські письменники? — спитався він у мене. — Це вся російська література?»

Словом, чимало літературного люду з 1920—30-их років цілком відповідало ідеологічному образові радянського письменника, на якого не поширювалися загальні норми громадської моралі. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», «частенько Дніпровський напивався до того, що падав і його доводилось виносити», «не раз виходив Володя Сосюра з підбитим оком», — ці та інші свідчення колеґ-очевидців з номенклятурного цеху української радянської літератури неабияк тішили літературне начальство, адже це означало, що «творчий» процес буяє повним ходом, а п’ють з неабияких радощів. Ба більше того, письменницька пиятика негласно підтримувалась владою, натомість спантеличеним нащадкам залишалося вірити, нібито пили через тугу за втраченими ідеалами: загубленою Україною, недобудованим комунізмом у мистецтві, небаченою Загірною комуною тощо.