Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Не стримавшись, Андрій легенько тупнув ногою.
— Ще один! Здрасьтє вам! Ви домовились, я бачу? В кожного умови, в усякого вимоги…
— Прохання, — вперто повторив Вовк. — На мотоциклі туди–сюди. Ми довше гарикаємося. Нікуди не втече ніхто. Теплий вірно каже, хоч сука рідкісна…
— Е–е, я тут стою! — нагадав про себе Жора.
— То стій! — огризнувся на нього Ігор. — Нового про себе нічого не почув. Сука. Але правий. Нікуди нам один від одного не подітися. Найближчим часом — точно.
Левченко глянув на циферблат.
Шістнадцята, за п'ять хвилин. Гарикаються вони довше, ніж вимагає ситуація.
— Хай, — зітхнув приречено Андрій. — Слухайте команду. Вовче, ти краще знаєш тут усе. Збирайтеся махом, висувайтеся обережно до тієї околиці, де стара брама. Знайдеш?
— Так точно.
— Збірний пункт там. Нікому на очі намагайтеся не потрапити. Обходьте кружка, узліссям, — для наочності показав рукою в повітрі, як краще рухатись. — Чекаєте мене там за тридцять–сорок хвилин. Все ясно?
Жора з Ігорем злагоджено кивнули.
— Тоді вперед.
Виходячи, Левченко чомусь не сумнівався: жоден не порушить планів. Обоє чекатимуть, де сказано.
А на місці Вовка, до речі, сам би попросив попередити жінку…
До хати Катерини Липської домчав швидко. По дорозі фіксуючи — людей на селищних вулицях о цій не пізній ще порі не було.
Про причину не замислився, мав по горло іншого клопоту. Загальмував біля хвіртки, зістрибнув із сідала, перетнув двір, скочив на ганок, штовхнув двері.
Не дуже здивувався, побачивши Катерину вдома. Не здивували й змішані тривога та переляк, написані на лицях обох жінок.
— На хвилинку, — сказав Андрій, випереджаючи запитання.
Це з сусідньої кімнати вирвався дзвінкий хор хлопчачих голосів, змішаний із радісним дзвякотом.
— Лови його!
— Стій! Сірко, до ноги!
З пройми, загородженої пістрявою ситцевою завісою, стрімголов вилетів цуцик.
— Боря! Юра! ЗАБЕРІТЬ! — крикнула Липська, і щось у її голосі Левченку не сподобалося. — Заберіть, кому сказала! Я його втоплю колись!
— Катя! — з докором втрутилась Лариса.
Сіре створіння мчало просто на Андрія.
Він нахилився.
Розставив руки.
Підхопив.
— Гоп–ля!
Хлопці вибігли навздогін за своїм Сірком.
— Так, — промовив розгублено Левченко, дивлячись на звіринку, яку тримав перед очима.
Вовченя.
Зовсім не собача. Цього не могла розібрати Лариса, міська жителька. На це могли не звертати увагу діти. Але Катерина Липська навряд сплутала б маленького песика з маленьким вовком.
Від нього не сховалося — жінка помітила, що незваний гість усе зрозумів.
— Сірко, значить.
Андрій легенько стиснув вовченя. Коли дзявкнуло — знову нахилився, пустив на підлогу.
Воно відразу подибало до дверей. Катерина, вже без крику, але голосом, котрий не дозволяє заперечень, веліла:
— Боря, Юрко — ану, забирайте його до себе. Скільки разів було сказано.
Хлопці, відчувши — щось не так, швиденько зловили Сірка, зникли за завісою. Андрій запитально глянув на Катерину, вона витримала погляд:
— Я знайшла його в лісі. Біля вовчиці, мертвої. Десь кінець літа був. Вовчиці хтось скрутив в'язи, розірвав глотку знизу вгору. Там же було ще двоє діток, задушені. Ось це поруч пищало, в байраку. Як уціліло, як вижило — хіба Бог знає. Забрала до себе, не могла лишити.
— Воно–то ясно, — кивнув Левченко. — Для чого ховатися? Маскувати вовченя під песика?
— Він би перезимував, а тоді б сама випустила тварину в ліс. Не виживе, поки малий. Але ж корови є в людей. Як воно, коли вовк поруч. Баби в нас такі, на вила нахромлять — не подумають. І потім, ще цей перевертень… Додаткові страхи, зайві…
— Катя права, — втрутилась Лариса. — В світлі останніх подій, Андрію, народ краще не дражнити й не злити. Не провокувати вовчим дитинчам.
— Зрозуміло. Вовчицю, кажеш, хтось убив?
— Думаю, той же, хто лякає людей. В одному лісі зустрілися.
— Може бути, — Левченко вже не знав, що дасть йому розгадка ще однієї маленької Катерининої таємниці. — Все одно б дізналися.
— Кажу ж — я збиралася його випустити. Навіть не дуже–то й хотіла критися спочатку. Подумаєш, маленьке вовченя. Це ж мені порадили мовчати від гріха подалі.
Левченко стрепенувся, вкотре за день напружився.
— Порадили? Хто порадив? Хтось іще знав, що в тебе вовченя?
— Так уже сталося, — Липська розвела руками.