Дівчина, яку ти покинув

— Де ми? — спитала вона, визираючи крізь розбите вікно. Віддалений вибух сповістив нас, що ми, певно, неподалік лінії фронту.

— Гадки не маю, — відповіла я з полегшенням, адже вона почувалася достатньо добре, щоб розмовляти зі мною.

Ми наповнили кавою її чашку і частково миску француза. Я шукала його поглядом, боячись, що ми можемо обділити його, але німецький офіцер уже розділив людей на групи, і деякі з них шеренгою виходили назовні. Нас із Ліліан розподілили до окремої групи, яку складали переважно жінки, і повели до громадської вбиральні. При світлі дня я бачила бруд, що в’ївся в шкіру жінок, і сірих вошей, які вільно повзають по їхніх головах. Я зачухалась і, глянувши вниз, побачила одну на своїй спідниці. Я змахнула її, вже відчуваючи всю марноту подібних зусиль, — я знала, що від них не втекти. Неможливо провести стільки часу в тісному контакті з іншими й уникнути вошей.

Не менш ніж три сотні жінок намагалися помитись і скористатися туалетом у тісному просторі, розрахованому на дванадцятьох. Коли я нарешті дотягла Ліліан ближче до кабінок, нас обох нудило від побаченого. Ми як могли вимилися під водним насосом, наслідуючи приклад інших жінок: ті майже не знімали одягу під час миття і злякано озиралися, немов чекаючи якого-небудь підступу від німців.

— Іноді вони вриваються сюди, — сказала Ліліан. — Легше і безпечніше залишатись одягненою.

Доки німці займалися чоловіками, я порилася в уламках у пошуку гілок і обривків мотузки, а потім сіла поряд із Ліліан. У блідому світлі я зафіксувала її поламані пальці, прив’язавши до трісок. Вона трималася дуже мужньо, майже не кривилася, хоча я знала, що завдаю їй муки. Кров у неї більше не йшла, та вона ступала обережно, наче з болем. Я не насмілювалася питати, що з нею сталося.

— Як добре, що я зустріла тебе, Софі, — сказала вона, роздивляючись руку.

Я подумала, що десь там, у глибині, ще ховається тінь тієї жінки, яку я знала в Сент-Перонні.

— Я нікому в житті так не раділа, — відповіла я, обтираючи її обличчя чистою хустинкою, і це була правда.

Чоловіків відіслали на трудове завдання. Ми бачили здалеку, як вони стоять у черзі по лопати й кайла, шикуються в колони і марширують назустріч пекельному гамору на обрії. Я сотворила мовчазну молитву за те, щоб наш милосердний француз лишився живим і здоровим. Потім ще одну — за Едуарда. Тим часом жінок направили до залізничного вагона. Моє серце стиснулося від думки про ще одну довгу смердючу подорож, але потім я вилаяла себе за слабкодухість. Можливо, думала я, лічені години відділяють мене від Едуарда. Може, цей потяг везе мене прямісінько до нього.

Без жодних скарг я піднялась у вагон. Цей був менший, і все ж очікувалося, що він умістить у себе всі три сотні жінок. Під розрізнені лайливі вигуки і кілька придушених суперечок ми з Ліліан намагалися сісти. Ми знайшли собі невеличке місце, я опустилася біля її ніг і заштовхала сумку під лаву. За тією сумкою я наглядала з ревнивою пильністю, наче за дитиною. Хтось скрикнув — зовсім поряд розірвався снаряд, від чого задеренчав увесь вагон.