Одіссея найкращого сищика республіки

Ми стояли на вокзалі в Реджо.

— Іване Карповичу, невже це все було заради баби?

— Не вживай це слово щодо Ізабелли.

— Ну добре, заради жінки!

— Коханої жінки, це важливо.

— Господи, Іване Карповичу, ми ж серйозні люди! Яке там кохання? Залиште це слинявим гімназистам!

— Я не залишу.

— Іване Карповичу, серйозні люди не починають війну за баб. Тобто за жінок. У кожної з них своя ціна! Якби Бенціон Менделевич знав, що пані Анетта у Харлама, він би не почав війну. Бо несерйозно воювати за жінок!

— А що б він зробив?

— Він би сказав Харламу ціну. Анетта — майно, Бенціон Менделевич володів ним і втратив, бажав би отримати компенсацію. От якби Харлам відмовився платити, була б війна, бо гроші — поважний привід. Гроші, а не якісь романтичні вигадки!

— У вас так, Борисе, у мене — інакше.

— Жінки не варті війни за них. Не варті, щоб за них чіплятися. Вони однакові. Зникла ця — береш другу, і все добре.

— А я воював. І буду воювати, якщо виникне потреба.

— Але... — Борис завмер, потім кивнув. — Ну так, добре. Чого б це я вчив вас, Іване Карповичу? Це ви можете навчити хоч кого. Ви знову все чудово вигадали. Блискуче. Скеля, вибухівка, відновлений склеп, скульптура. Я думав, що ви спробуєте розпочати війну між родинами.

— На це в мене не було часу, я хотів зробити все швидко.

— І зробили. Дякую вам, Іване Карповичу. Ця поїздка виявилася для мене дуже корисною. Я багато чого навчився і переконався, що ви та людина, яку краще не мати за ворога. Ось чек. Його приймуть у будь-якому банку.

— У мене є гроші.

— Це подяка Бенціона Менделевича. А від мене ось, візьміть іще один годинник. Я вам уже дарував один і сподіваюся, що не він навів на вас усі подальші пригоди. Сподіваюся, цей годинник слугуватиме вам довше. А ще ось вам два словники, італійський та іспанський, на випадок, якщо схочете вчити мови.

— Дякую, Борисе. Обіцяю — тільки повернуся з подорожі, надішлю вам подарунок.

— Бажаю успішного завершення ваших мандрів.

— Навзаєм.

Ми встигли випити по келиху вина, а потім Борис посадив мене в потяг на Неаполь. Уранці я був уже там. Пароплав стояв під парами. Прямо на пірсі я купив свіжу газету, в якій писали про вибух на цвинтарі під Сіракузами. За допомогою словника зміг прочитати, що, крім вибуху, були ще й убиті. Конфлікт пов’язували з війною між родинами Вергу та Чічо. В кінці наводили чутки про зникнення всіх трьох братів Вергу, а також про вбивства їхніх людей. Здається, інші родини вирішили не зволікати і прибирали до рук території родини. Ніхто не здогадувався, де поділися три брати.

Я вийшов на палубу і дивився, як віддаляється берег. Давно мріяв побувати в Італії. Вийшло, що не тільки побував, а й виконав те, про що мріяв вже давно. Радості не відчував, знав, що помста не тішить. Подумав про Моніку. Колись я розповім, що зробив для її матері чудову могилу. А може, і не буду розповідати, бо про деякі речі краще не знати. Нехай усе залишиться між мною та Ізабеллою.

Я повернувся в каюту і влігся спати. Вночі прокинувся від того, що пароплав хилитало. Шторм. Вийшов у коридор, побачив схвильованих і блідих пасажирів, які перелякано перемовлялися. На палубу не випускали. Чутно було, як завивав вітер і гепали хвилі. Пароплав намагався зустрічати їх носом і стрибав, наче вершник на дикому коні. Пасажири одягнулися, стояли в коридорі з речами, мабуть, готувалися тікати. Але куди втечеш посеред моря? Я повернувся в каюту, прислухався. Якісь розмови, крики, тупотіння в коридорі. Аби хоч трохи міг зрозуміти, про що балакають, але де там. Просидів до самого ранку. Думав про пригоди Одіссея. Спочатку про ту війну, через яку він поплив абикуди. Війна була через жінку, я цих стародавніх греків розумів краще, ніж сучасних босяків. А потім подумав, що доля не хоче пускати мене до Моніки. Я вже сьогодні мусив би побачити її, але де там. Двигуни замовкли, пароплав колихався на хвилях, наче мертва риба. Вдалині виднівся берег. Але він не тішив. Той берег, до якого я плив, мусив бути на заході, а цей був на сході. Я прилаштувався до кількох пасажирів, які почали роздивлятися мапу. Тицяли пальцями в острів між Італією-чоботом та Іспанією-квадратом. Здається, нас відносило потроху до цього острова. І належав він, за мапою, саме Італії. Потім двигуни загули, — мабуть, не всі, бо пароплав дуже неквапливо поплив до острова. Зупинився навпроти невеличкої бухти. Нас човнами перевезли на берег. Команда щось пояснювала всім пасажирам, мені теж, я кивав, але геть нічого не розумів. У човні до мене забалакали, я показав, що німий. Відчепилися. На березі стояло невеличке рибальське село. Там нас погодували, щось пояснювали, потім прибув невеликий пароплав. До нього вишикувалася черга, але всіх він забрати не міг. Люди знали, куди плив пароплав, а я — ні. Мабуть, до якось міста тут, на острові, бо поплив уздовж берега, а не у відкрите море.

Я трохи розгубився. Мене вже могли шукати. Не мене, а якогось іноземця, що організував вибух у Сіракузах. Ми, звісно, ховали сліди, але всяке могло бути. Треба якось доплисти до Іспанії. А я ж і поговорити ні з ким не міг. Тільки відкрию рота, одразу зрозуміють, що іноземець. Сидів на бережку і думав, що робити. Прийшов іще один невеличкий пароплав, який мав забрати останніх пасажирів. Залишитися непомітним у цьому селищі неможливо. Сів на пароплав. Він повіз нас на південь, за кілька годин довіз до міста, де всі вийшли. Люди підходили до великої об’яви, що висіла на стіні, читали, обговорювали і розходилися. Я запам’ятав слова, відійшов, подивився у словник. Виходило, що завтра мусив прийти новий пароплав, який мав забрати всіх і таки відвезти до Барселони.