У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
І тоді я не плакала...
Моя дочка в п’ять років читала молитви, а не вірші. Тьотя Даша вчила, як треба молитися. Вона молилася за тата і маму, щоб ми залишилися живі.
У сорок четвертому, тринадцятого лютого, мене відправили на фашистську каторгу... Потрапила до концтабору Кроазет на березі Ла-Маншу.
Навесні... У День Паризької комуни французи влаштували нам втечу. Я пішла в "маки".
Нагороджена французьким орденом "Бойовий хрест"...
Після Перемоги повертаюся додому... Я пам’ятаю... Перша зупинка на нашій землі... Ми всі повихоплювалися з вагонів, ми цілували землю, обіймали... Пам’ятаю: я була в білому халаті, впала на землю, цілую її, і за пазуху жменями кладу. Невже, думаю, я ще коли-небудь із нею розлучатимусь, з такою рідною...
Приїхала до Мінська, а чоловіка вдома немає. Дочка в тітки Даші. Чоловіка заарештувало НКВС, він — у в’язниці. Я йду туди... І що я там чую... Мені кажуть: "Ваш чоловік — зрадник". А ми разом із чоловіком працювали в підпіллі. Удвох. Це мужній, чесний чоловік. Я розумію, що на нього донос... Наклеп... "Ні, — кажу, — мій чоловік не може бути зрадником. Я вірю йому. Він — справжній комуніст". Його слідчий... Він як закричить на мене: "Мовчати, французька повія! Мовчати!" Жив у окупації, потрапив у полон, відвезли до Німеччини, сидів у фашистському концтаборі — до всіх була підозра. Єдине запитання: як живий залишився? Чому не загинув? Навіть мертві були під підозрою... І вони теж... І до уваги не брали, що ми боролися, всім жертвували заради перемоги. Перемогли... Народ переміг!!! А Сталін все одно народу не довіряв. Ось так нам віддячила Батьківщина. За нашу любов, за нашу кров...
Я ходила... Писала до всіх інстанцій. Чоловіка звільнили через півроку. Йому зламали одне ребро, відбили нирку... Фашисти, коли він потрапив до них у в’язницю, розбили йому голову, зламали руку, він там посивів, а в сорок п’ятому в НКВС його остаточно зробили інвалідом. Я виходжувала його роками, витягала з хвороб. Але я нічого не могла сказати проти,
він слухати не хотів... "Це була помилка", — та й годі. Головне, вважав він, ми перемогли. І кінець — годі, і я йому вірила. Не плакала. Тоді я не плакала...»
Людмила Михайлівна Кашечкіна,
підпільниця
«Як пояснити дитині? Як їй пояснити смерть...
Я йду з сином вулицею, а лежать убиті — і по сей бік і по той. Я йому про Червону Шапочку розповідаю, а довкола убиті. То коли ми з біженців поверталися. Приходимо до матері, і з ним негаразд: залазить під ліжко і сидить там цілими днями. П’ять років йому було, на вулицю його не вигнати...
Рік я з ним мучилася. Ніяк не могла домогтися: у чому ж річ? А ми жили в підвалі — коли хто йде вулицею, то бачиш лише чоботи. І ось він якось виліз з-під ліжка, побачив чиїсь чоботи у вікні і як закричить... Потім я згадала, що фашист ударив його чоботом...
Ну, якось так у нього минуло. Грається надворі з дітьми, прийде ввечері додому і питає:
— Мамо, як це — тато?
Я йому пояснюю:
— Він біленький, гарний, він воює в армії.
А коли Мінськ визволяли, то першими до міста увірвалися танки. І ось мій син прибігає додому і плаче:
— Мого тата немає! Там усі чорні, немає білих...
Це був липень, танкісти всі молоді, засмаглі.
Чоловік повернувся з війни інвалідом. Прийшов не молодий, а старий, і в мене біда: син звик думати, що батько — біленький, гарний, а прийшов хворий старий чоловік. І син довго не визнавав його за батька. Не знав, як називати. Мені довелося їх привчати один до одного.
Чоловік приходить пізно з роботи, я його зустрічаю:
— Що ж ти так пізно? Діма хвилювався: "Де мій татко?" Адже він теж за шість років війни (він був ще на японській) відвик від сина. Від дому.
А коли щось куплю, синові кажу:
— Це татко купив, він про тебе піклується...
Незабаром вони подружилися...»
Надія Вікентіївна Хатченко,
підпільниця
«Моя біографія...
З двадцять дев’ятого року я працювала на залізниці. Помічником машиніста. Тоді жінок-машиністів не було ніде в Радянському Союзі. А я мріяла. Начальник паровозного депо руками розводив: "От, дівчисько, неодмінно їй потрібна чоловіча професія". А я домагалася. І в тридцять першому році стала першою... Я була першою жінкою-машиністом. Ви не повірите, коли я їхала на паровозі, на станціях збиралися люди: "Дівчинка веде паровоз".