У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
У нас паровоз саме стояв на продувці, тобто в ремонті. Ми з чоловіком їздили по черзі, тому що в нас вже була дитина, і ми влаштувалися так: якщо він поїхав — я з дитиною, я поїхала — він удома сидить. Якраз того дня чоловік повернувся, а я мала їхати. Уранці прокинулася, чую: щось ненормальне на вулиці, шумно. Увімкнула приймач: "Війна!"
Я до чоловіка:
— Льоню, вставай! Війна! Вставай, війна!
Він побіг до депо, приходить весь у сльозах:
— Війна! Війна! Ти знаєш, як це — війна?
Що робити? Куди подіти дитину?
Евакуювали мене із сином до Ульяновська, в тил. Дали двокімнатну квартиру, квартира була добра, у мене такої й тепер немає. Сина влаштували до дитячого садка. Усе добре. Любили всі мене. Іще б пак! Жінка-машиніст, та ще й перша... Ви не повірите, пожила я там недовго, півроку не прожила. І не можу: як же, всі Батьківщину боронять, а я вдома сиджу!
Приїхав чоловік:
— Що, Марусю, в тилу будеш сидіти?
— Ні, — кажу, — поїдемо.
Саме в той час організовувалася колона особливого резерву для обслуговування фронту. Ми з чоловіком попросилися туди. Чоловік був старшим машиністом, а я машиністом. Чотири роки в теплушці їздили, і син разом із нами. Він у мене за всю війну навіть кота не бачив. Коли спіймав під Києвом кішку, наш ешелон страшно бомбили, налетіло п’ять літаків, а він обійняв її: "Кицюню мила, як я радий, що я тебе побачив. Я не бачу нікого, ну, посидь зі мною. Дай я тебе поцілую". Дитина... У дитини все має бути дитяче... Він засинав зі словами: "Мамо, у нас є киця. У нас тепер справжній дім". Таке не придумаєш, не вигадаєш... Ти не пропусти... Неодмінно запиши про кішку...
Нас завжди бомбили, обстрілювали з кулеметів. І стріляють якось по паровозу, їм головне — вбити машиніста, знищити паровоз. Літаки опускалися низько і били по теплушці й по паровозу, а в теплушці мій син сидить. Я найбільше боялася за сина. Не описати... Коли бомбили, брала його з теплушки із собою на паровоз. Схоплю його, притисну до серця: "Нехай уб’є одним осколком". Але хіба так уб’є! Тому, напевне, і живі залишилися. І це ти запиши...
Паровоз — моє життя, моя молодість, моє найкрасивіше в житті. Я б і тепер хотіла водити поїзди, але мене не пускають — стара...
Як страшно мати одну дитину. Як нерозумно... Ось ми тепер живемо... Я живу із сім’єю сина. Він — лікар, завідувач відділення. У нас невелика квартира. Але я нікуди не їду у відпустку, ніколи путівок не беру... Не описати... Я не хочу розлучатися із сином, із онуками. Мені на один день страшно з ними розлучитися. І син мій нікуди не їздить. Ось уже буде двадцять п’ять років, як він працює, і жодного разу нікуди не їздив за путівкою. На роботі всі дивуються, що він жодного разу не попросив путівки. "Мамочко, я краще побуду з тобою", — ось що він каже. І невістка у мене така. Не описати... Ми дачі не маємо тільки через те, що не можемо розлучитися навіть на кілька днів. Я не можу жити без них ані хвилини.
Хто був на війні, той знає, як воно — розлучитися на день. На один лише день...»
Марія Олександрівна Арестова,
машиніст
Про мовчання тих, хто вже може говорити
«Я й тепер кажу пошепки... Про... Це... Пошепки. Через сорок із гаком років...
Війну забула... Бо й після війни я жила в страхові. Я жила в пеклі.
Уже — Перемога, уже — радість. Ми вже цеглу збирали, залізо, почали чистити місто. Працювали вдень, працювали вночі, я не пам’ятаю, коли ми спали і що ми їли. Працювали й працювали.
Вересень... Вересень був теплий, я пам’ятаю багато сонця. Пам’ятаю фрукти. Багато фруктів. На базарі відрами продавали антонівку. І цей день... Я розвішувала білизну на балконі... Запам’ятала все до дрібниць, бо з цього дня в моєму житті все змінилося. Усе луснуло. Перевернулося. Розвішую білизну... Білу білизну — вона завжди в мене була білою. Мама навчила, як піском замість мила прати. За піском ходили до річки, я там місце одне знала. І ось... Білизна... Сусідка знизу кличе, кричить не своїм голосом: "Валю!!! Валю!!!" Я швидше — вниз, перша думка: а де син? А тоді, знаєте, хлопчаки бігали серед руїн, грали у війну і знаходили справжні гранати, справжні міни. Підривалися... Залишалися без рук, без ніг... Я пам’ятаю, як ми не відпускали їх від себе, а це — хлопчаки, їм цікаво. Накричиш: сиди вдома — а за п’ять хвилин його вже немає. Їх тягнуло до зброї... Після війни найпаче... Я — швидше вниз. Спускаюся у двір, а у дворі мій чоловік... Мій Іван... Чоловіче мій коханий... Іванко!!! Повернувся... Повернувся з фронту! Живий! Я його цілую, я його торкаюся. Гладжу гімнастерку, руки його. Повернувся... У мене ноги підкошуються... А він... Стоїть, як кам’яний, ну, картонний стоїть. І не усміхнеться, не обійме мене. Заморожений якийсь. Я злякалася: напевно, думаю, контужений. Може, глухий. Ну, нічого, головне — повернувся. Виходжу його, виняньчу. Уже надивилася, як інші жінки живуть із такими чоловіками, але їм все одно всі заздрили. Усе це вмить у моїй голові промайнуло, в одну секунду. Ноги у мене від щастя підкошуються. Тремтять. Живий! Ох, люба моя, наша жіноча доля...