У війни не жіноче обличчя

Я відтоді дуже погано переношу електрику. Пам’ятаю, що ось тебе починає кидати... І тепер навіть білизну прасувати не можу... На все життя це в мене — починаю прасувати, і по всьому тілу відчуваю струм. Нічого робити не можу, що пов’язано з електрикою. Може, потрібна була якась психотерапія після війни? Не знаю. Але вже прожила життя так...

Не знаю, чого це я сьогодні розплакалася. Тоді я не плакала...

Засудили мене до страти через повішення. Помістили до камери смертників. Там були ще дві жінки. Знаєте, ми не плакали, не впадали в розпач: адже ми знали, йдучи до підпілля, що нас чекає, і тому трималися спокійно. Розмовляли про поезію, згадували улюблені опери... Багато говорили про Анну Кареніну... Про любов... Ми навіть не згадували про своїх дітей, ми про них боялися згадувати. Навіть усміхалися, один одного підбадьорювали. Так ми провели дві з половиною доби... Третьої доби вранці мене викликали. Ми попрощалися, розцілувалися без сліз. Страху не було: мабуть, я так звикла до думки про смерть, що страх уже зник. І сльози теж. Якась порожнеча була. Уже ні про кого не думалося...

Довго ми їхали, я навіть не пам’ятаю скільки, адже я прощалася з життям... Але машина стала, і ми — нас було душ із двадцять — не могли злізти з машини, такими понівеченими були. Нас, як мішки, скинули на землю, і комендант наказав повзти до бараків. Підганяв батогом... Стоїть біля одного барака жінка і годує грудьми дитину. І якось знаєте... І собаки тут, і охорона, всі остовпіли, стоять і не чіпають. Комендант побачив цю картину... Підскочив. Вихопив із рук матері дитину... І, знаєте, там була колонка, колонка — воду качати, так він дитину б’є об це залізо. Мізки потекли... Молоко... І я бачу: мати падає, я розумію, адже я лікар... Я розумію, що в неї розірвалося серце...

...Нас ведуть на роботу. Ведуть містом, знайомими вулицями. Тільки почали спускатися, в одному місці був великий підйом, і раптом я почула голос: "Мамо, мамочко!" І бачу: стоїть моя тітка Дата, а з тротуару біжить моя донька. Вони випадково йшли по вулиці й побачили мене. Донька як бігла, так відразу кинулася мені на шию. І ви уявіть, там собаки, вони спеціально навчені кидатися на людей, але жоден собака не рушив з місця. Підійдеш, він же розриває, вони на це навчені, а тут жоден не рушив з місця. Донька кинулася до мене, я не плакала, тільки казала: "Доню! Наталочко, не плач. Я невдовзі буду вдома". І охорона стояла, і собаки. І ніхто її не зайняв...