Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Є! — голосно закричала я, подумки посилаючи подяки всім шевцям світу. — В нас є чудовий інструмент! Розумієте, мої чоботи знімаються настільки важко, що я навіть у гостях залишаюся взута…
Акторки перелякано перезирнулися.
— Я не скинула чобіт у Хомутова! Не влізла в його м’які повстяні капці, якими не те що стукати по трубах, навіть затупотіти по-людськи не зможеш. Тому й на Шару дивитись я пішла в чоботях, і до вас сюди в них потрапила… Адже ж яке везіння!
Алла скосила око на свої фірмові кросівки, Лариса прискіпливо оглянула свої модні черевички.
— А на моїх шпильках справжні металеві набойки! Розумієте тепер, до чого я веду? Розумієте?
З цими словами я схопилася обома руками за трубу і люб’язно віддала дівчатам свою ногу. Вони дивом не відірвали мені стопу, але таки впоралися. Звук виходив чудовий. Гучний, виразний стукіт, що змушував усю трубу ледь помітно здригатись і невдоволено густи. Тільки б перекриття не заглушили й цих звуків. Я роззулася, стала на картонку, й ми з Аллою взялися вистукувати на трубах усілякі ритми. Навіть у специфічне «Вгадай мелодію» примудрилися пограти. Одна з нас вистукувала якусь страшенно відому мелодію, а інша повинна була здогадатися, що це за хіт. Лариса намагатися заснути. Години за дві мала настати її черга стукати. Власне кажучи, я теж повинна була лягати. Але, чудово розуміючи, що не засну, вирішила розважити Аллу. Уже за сорок хвилин виявилося, що стукотіння — найскладніше й найненависніше заняття в світі. Нам набридло стояти, не було більше сили вдаряти по трубі, ми разом тихо зненавиділи мене за дурнуваті ідеї та звуки за їхнє існування. Лариса ходила по колу й благала хоча б на півгодини зробити перерву на сон чи видати їй який-небудь звукоізолюючий шолом.
— Тепер я розумію, чому ви хочете втекти між двері, — сказала мені нещасна дівчинка. — Алло, давай я тебе зміню, ти вже нежива.
Ще за годину я здалася.
— Добре, години зо дві спочиваємо, потім повторимо концерт. Будемо сподіватися, мешканцям він настільки ж огидний, як і нам.
Виснажені й уже готові все життя провести в цьому підвалі, аби позбутися необхідності піднімати й опускати руки, ми безсило попленталися в обжиту частину підвалу. Лариса впала на розкладачку, Алла зайняла спальне місце на нижній полиці й запропонувала мені розчистити таке саме.
— Ми вам курток накидаємо, буде м’яко. Хоч трохи треба поспати.
— Спасибі, як стомлюся, ляжу неодмінно, — нервово озвалась я. — А взагалі, я сюди не спати прийшла.
— У першу ніч тут усі так міркують, — вже в напівсні пробубоніла Алла.
Лариса теж, здається, спала.
«Ні, ні, ні! — металося в мозку. — Не можна сприймати це місце, як справжнє пристановище. Варто заснути, й ти вже, можна сказати, впокорилася з тутешньою пропискою. Я не згодна! Я стіни виколупаю, якщо іншої ради не знайдеться… Треба щось робити. Треба щось робити».
Про те, щоб намагатися прилягти, не було й мови. Крім принципів, заважав ще й мій до краю збуджений стан. Я б усе одно не заснула.
«Ось зараз вип’ю чаю. Тобто, компоту теплого. Півгодинки посиджу й знову піду стукати», — вирішила я перш ніж мій погляд упав на акуратний стосик машинописних сторінок. Аркуші були білі, свіжі, текст видрукувано на механічній машинці…
— Що це? — сама в себе запитала я — від несподіваного відкриття зайве голосно.
Алла ліниво розплющила очі, простежила за моїм поглядом.
— А, це твори нашого згубника. Вони на столі лежали, коли Ларка сюди вселилася. Старі п’єски, ті, що Зінаїда не прийняла… Ми їх подалі забрали, щоб не замурзати, — й тут до Алли дійшло. — Ой!
Вона підскочила, бо її так само, як і мене, розривав на клапті несподіваний здогад.
— Ви думаєте, це він зумисне? Як із вогнищем Мистецтва? Адже й правда… Ларко, вставай, тут таке!
Ніколи ще твори Кирила не користалися таким попитом. Вириваючи одна в одної аркуші, ми з Аллою кинулися до найосвітленішого кутка нашої в’язниці — під лампу.
— Значить, так, — командувала я. — Тут, здається, чотири п’єси. Поки беремо кожна по твору й підкреслюємо все, все, що може мати до нашого нинішнього становища хоча б якесь відношення…
— Ні, — прокинулася нарешті Лариса й усвідомила суть того, що відбувалося. — Це неправильно. Кир писав ці п’єси дуже давно. Не міг він заздалегідь передбачати, як далеко зайде його власна підступність.
— Виходить, він міг приписати кудись новий розділ. Хомутов же свої оповідання теж давненько породив, — від появи нових надій у мене рвучко поліпшав настрій. Я вихопила зі стосика нижню п’єсу й весело потрусила нею перед носом у Лариси. — Розумієш? До речі, за станом паперу можна визначити, що ці аркуші ще не дуже давно були незаймано чисті й лежали в пачці серед своїх побратимів… Виходить, Кир передрукував свої тексти наново. Чергова авторська редакція, так би мовити. Треба всі їх вивчити. Тут мусить бути зазначено, що нам робити. Адже ваш Кирило аматор подібних поворотів сюжету.