Історія однієї істерії

— Вас приносили в жертву? — поцікавилась мама, не бажаючи виказувати, який камінь звалився з її пліч із моєю появою. — Чого це у вас такий кошмарний вигляд? Ви мене компрометуєте в очах молодшого покоління, дівчино!

— Пробач, ми не розраховували на світське товариство, — засміялась я і поцілувала маму в щоку та чомусь залишила на її обличчі чорну смугу.

— Катерина?! — з під’їзду Хомутова вискочив Георгій. Він біг так само, як Настуся за мить до того. Ми з Аллою разом зойкнули від жаху й сахнулися. Якби Жорик подібно до Сестриці відірвав би ноги від землі, ми разом із Аллоччиним страхуванням обов’язково провалилися б під землю. А в нас із деякого часу розвинувся панічний страх перед підземеллями. Замість цього Жорик відірвав від землі нас. Усіх трьох, так раптово знайдених. Згріб у оберемок і заментеляв нами в повітрі.

Вереск захвату заглушила раптом думка, що наполегливо вимагала з’ясування.

— Як? Як? Як? — хором заголосили ми з Аллою і Ларисою. — Відкіля? Відкіля відомо вам про Вогнище Мистецтва?

— Робота в мене така, — з гідністю озвався Георгій, і я гордовито подумала, що він попри все — таки найкращий детектив на світі. Найталановитіший сищик і найтурботливіший чоловік. Як тільки небезпека торкнулася найдорожчого, що в нього є, — мене, він миттєво зібрався і, як істинний геній, за дві секунди розкрутив цю справу.

Виявилося, все набагато прозаїчнішим.

— Поки ви там у своїх підземеллях байдикували, ми з оперативно-слідчою групою працювали не покладаючи рук.

Виявилося, що відтепер до складу Жорикової опергрупп входять: Настуся, Тигра, Тім, моя мама і, звичайно ж, він, Георгій Собаневський. Я так стомилася, що вже не в змозі була дивуватись.

— Ми спускалися в підвал — там залізні двері, й вони замкнені. Може, розбудимо хазяїв, вимагатимемо ключі? — на піввулиці загорлала, виринаючи з під’їзду Тигра в супроводі Тіма. — Але Вогнище точно там, за цими дверима. Як шкода, що вони замкнені!

— Це щастя, що вони замкнені, — привітала я свою помічницю.

Захвату, вереску, радощам не було меж.

Розходитися по домівках, не отримавши від новоявлених оперативників виразних пояснень, ми з аткрисами відмовилися. Довелося Жорикові продовжувати.

Хомутов перший здогадався, що зі мною щось не так. Він із дискетою вийшов на кухню і виявив там цілковиту мою відсутність. Після того, як від нього, Хомутова, пішла дружина, його вже не дивували раптові зникненням будь-яких жінок. Особливо перед загрозою повторного прочитання його, хомутовського, роману. Але жінки ніколи не робили цього, забуваючи свої речі!!! І тут, на додачу, забутий мною, Катериною Кроль, телефон, почав дзвонити. Коректний Хомутов почекав моєї появи. Не дочекався, відкрив сумочку та взяв слухавку. Дзвонив Георгій і хотів терміново з’ясувати, де я. Вкрай здивований невиразним розповідями Хомутова про мою втечу, Жорик вирішив не надто хвилюватися через мою чергову примху. Але тут втрутилася Настуся. Завдяки щасливому випадку саме тоді вона вирішила поділитися зі мною своїми думками з приводу й без приводу. Сестриця зачула, що я особисто ходила до Хомутова, а потім загубилася, і здійняла переполох. Удвох із Тигрою виклали вони Георгію всю відому їм інформацію, чим зовсім заплутали нашого детектива.

— Усе, що я зрозумів з розповіді, — це те, що ти послала їх стежити за ні в чому не винним автором сценарію, — сміявся Жорик. — Позбулася своїх помічників і вирішила вчинити бешкет. Сама кинутися в пащеку до кривавого злочинця. Чомусь Настуся будинок Хомутова інакше, як «будинком жахів» не називала. Ну, не сподобалося їй там…

Загалом, Георгій теж трохи розхвилювався і вирішив під’їхати до цього «будинку жахів». Здивований господар квартири зустрів його на порозі. Я так і не з’являлася. «Форд» стояв недалеко від під’їзду. Сумочка висіла на спинці хомутовського стільця. Недбало покинутий записник лежав на кутику столу. А мене не було. Просто наче випарувалася. Жорик почав хвилюватися. Оглянув територію. Зазирнув до мого записника. Очі його розширилися, він ретельно почухав потилицю й ще раз зазирнув до записника.

— Катерино, наступного разу за таке ведення записів я тебе просто звільню! — обнадійливо звернувся до мене Жорик, виявив блаженну посмішку на моєму обличчі й швидко виправився: — Що? Радієш? Тоді не дочекаєшся! Не звільню, а… Удруге прийму на роботу. Навантажувати подвійною нормою буду! Ось.

Я, звичайно ж, злякалася. Георгій продовжив розповідь.