Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Ларисі було найближче. Вона обмотала кисті рукавами курточки, щоб не порізатись, і обережно протиснулася у віконце. Уже сидячи на трубах, я підштовхувала її знизу.
— Порядок, — хрипким від хвилювання голосом промовила Лариса, і, сповзаючи спиною по стіні, почала ковтати сльози. Усе це я спостерігала, вже протискуючися слідом за нею. Найважче було Аллі.
— Не йдіть, я сама не вилізу, — жалібно промовила вона, і з її голосу я зрозуміла, що Алла думає, начебто ми з Ларисою покинемо її внизу.
Від такої думки серце моє стислося. Це до чого ж треба було довести дівчаток, щоб вони могли таке думати про людей?
— Нікуди не йди, — суворо шепнула я Ларі, хоча та й не збиралася.
Я знову виявилась у підвалі, мимоволі зіщулилась. І як можна було так довго сидіти в настільки затхлому приміщенні? Перетягуючи з житлової частини підвалу один зі стелажів, я почула Ларисин лемент.
— Агов! Ви де? Що там у вас? Я зараз допоможу!
І примхлива Лариса добровільно спустилася в свою колишню в’язницю, щоб допомогти мені у визволенні подруги. Утрьох ми легко підсунули стелаж. Використовуючи його як драбину, Алла змогла добратися до заповітного виходу. Далі було ще важче. З величезною натугою протискуючись на волю, Алла, сміялась і казала Ларисі:
— Ось чому він про змію згадав. Знав, як нам гидко звиватися доведеться.
— Або тому, що хотів перетворити нас на плазунів. Думав, ми перед ним плазуватимемо. Він же вважає, ми не зважимося нікому скаржитись. Я сама вломилася на чужу територію. Перелякалася, коли двері замкнулись… А розбити вікно здогадалася тільки через півтижня. Хто ж мені винен?
— Дійсно, — підтримала подругу Алла. — Скажуть: «Хто злочинець? Він злочинець? Та він же нічого не зробив. Ходити вас нікуди не просив. На свою територію не запрошував. А в тому, що полізли — самі винні…». Що ж робити?
Щойно звільнені з жахливого ув’язнення, брудні й виснажені, в страшно пом’ятому одязі, вони стояли зараз посеред трамвайної колії та журились через те, що їм ніхто не повірить.
— Дівчатка! — строго насупилась я. — По-перше, зійдіть з колії. Ігри на дорозі — небезпечна річ! По-друге, не про те думаєте. Помста — не найкраще, чим слід займатися.
— Знаємо, знаємо, — закивали вони. — Існує ще гаряча ванна, обійми улюблених родичів, м’яка постіль… Але повинні ж ми визначитися, що кому говорити.
Власне, вони мали рацію. Хоча, якщо відверто, я уявлення не мала, що їм підказати.
— Дорогою подумаємо, — кинула я, тільки зараз починаючи відчувати, яка стомлена. Руки впевнено намацали в кишені ключі. — Ходімо відшукаємо «Форд», і я розвезу вас по домівках…
Ноги буквально підгиналися. Голова просто розколювалась. Здавалося, це була нормальна реакція мого організму на такі стреси. Я хотіла до Георгія, я хотіла у ванну, я хотіла в ліжко. Я хотіла забути про всіх акторок світу й про свою за них відповідальність. Я хотіла не думати ні про яких Кирів і способи їхнього покарання. Я знайшла зниклих акторок. Тепер потрібно подзвонити Ксенії, щоб поверталася. Тепер потрібно відзвітувати перед Шумиловим. Це все. Більше жодної самостійної справи. Це надто стомливо. Я уявила, як насупиться зараз Георгій: «Де ти ходила стільки часу! Телефон не відповідає, Настуся давно вдома… Ще трохи, і я кинувся б тебе шукати. Ось тільки партію в шахи з комп’ютером скінчив би».
«Чого ж не кинувся ти мене шукати, Жорочко? Чого ж не знайшов? Адже мені так потрібна була твоя допомога… Втім, і досі ще потрібна. Я стомилася. Обійми, захисти, заспокой. Тобі навіть не треба для цього нікуди йти. Не потрібно відриватися від дорогоцінного твого комп’ютера. Я не просто так, я з доставкою додому. Я сама прийду. Може, навіть, сама й заспокоюся, поки до будинку доїду».
Мені раптом стало жахливо кривдно. Я тут ледь не загинула, а він там спокійно всі продовольчі запаси в квартирі винищує…
Коли я побачила біля мого «Форда» Настусю, мені подумалося, що настав час для галюцинацій. «Яка Настуся під чужим будинком о третій по півночі? Куди тільки мама дивиться?».
Мама дивилася на мене. Через освітлену ліхтарем Сестрицю, мама, яка стояла в затінку потрапляла в поле зору не відразу. А ось вона мене помітила. Спочатку напружено, потім з посмішкою, потім з награним жахом спостерігала, як трійця сумних примар, накульгуючи, бреде до залишеного вічність тому авто.
— Катрусю!!! — дзвінкий Настусин захват зруйнував напружену атмосферу нашої появи. — Ти повернулася!!! У-р-р-р-а!
Настуся щодуху кинулась до мене й повисла, як у дитинстві, відірвала ноги від землі. Алла розсудливо підстрахувала мене від падіння в калюжу.