Історія однієї істерії

— Ще папуги сидять на жердинках, — і далі гарячково говорила Лариса. — Мабуть, потрібно залізти під стелю — на трубу. Як на жердинку. Я до вікна діставала, коли Аллі на плечі сідала. А на трубу ще не залазила… Тільки, що там таке може бути?

Дівчиська не втерпіли. Пообіцяли, що пожежі не влаштують. І, підсвічуючи собі запальничками, побігли робити експерименти під вікном. А я знову з головою поринула в текст. Отриманої інформації було вочевидь замало. Я була впевнена, що Кирило закопав десь у тексті пояснення.

«М-да, після шедеврального розділу про Вогнище Мистецтва уся ця маячня конкретно розчаровує. Усі ці піднесені строфи, притягнуте за вуха перетворення змій на папуг і назад… Цілковита нісенітниця… Якось навіть шкода нашого Кира стає. Дуже хоче хлопчик. Дуже старається. Але, на жаль».

— Є! Детективе Кроль! Є! Ми все знайшли! Усе спрацювало! — Алла буквально тараном попхала мене до віконця.

Не може бути! Я не вірила власним очам. Вікно було відчинене.

— Ну, залажу я, значить, на трубу, — від щастя Лариса забула про свої повчальні інтонації та перетворилася на дуже приємну, жваву, задоволену дитину. — Там брудно жахливо… Клацаю запальничкою. Хвалити Бога, я з собою для спалювання ролі на вівтарі справжню «Zippo» взяла. Оглядаюся на всі боки. Що б ви думали? На відстані простягнутої руки від мене — клітка. Найсправжнісінька папужина клітка. Стара, з виламаним пруттям. Видно, що давно вона тут, у підвалі валяється. Я намагаюся її дістати, смикаю за пруття — не піддається. Алка внизу від нетерплячки вже дірку в підлозі протоптала. Каже: «Підсади, я вилізу й витягну цю твою клітку». А як я таку корову підсаджу? Загалом, я замружилась і стала на повний зріст. Страшно, зате все видно. Свічу, дивлюся. Від клітки цієї якийсь штир у стіну йде. Крізь діру, проламану біля вікна. Я придивилася, клітку, як важіль у протилежний від себе бік нахилила. Тут вікно й відчинилося. Саме. Бляха, виявляється, штирем цим, як гачком, засовувалася нагорі, там, куди в нас руки вже не діставали. А я ж бо думала, він до ґрат приварений. Нема там ніяких ґрат. Ось!

Лариса урочисто показувала рукою на звичайне віконце з наполовину розбитим склом. У мене трусилися коліна. Здається, ми перемогли. Здається, вибралися.

— І як можна було відразу цю його писанину не почитати? — бурмотіла собі під ніс Алла і вже підсаджувала Ларису знову до вікна. Рама не розчинялася. Чи то від часу, чи від Ларисиної втоми.

— Пустіть мене! — я видала бойовий клич і застрибала на одній нозі. Майже без допомоги Алли примудрилася стягти чобіт. Лариса, що сиділа тепер на трубі, відчайдушно верещала.

— Швидше! Не можу більше! Там повітря. Там вулиця. Там люди. Там навіть зірки на небі.

І хоча в це підвальне віконце не можна було побачити нічого, крім коліс трамвая, що пролітав повз нас, та сірої гладіні дорожнього асфальту, ми з Аллою все-таки вірили й дійсно квапилися. До повітря. До вулиці. До зірок і звичайних людей.

Не тямлю, як скочила на плечі до міцненької Аллочки, двома рухами розкурочила шпилькою рештки шибки й за дві хвилини вигребла скалки.