Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Клас! — захоплено вигукнула Алла. — Тільки не можна так робити. Раптом ніколи ніхто не прийде. Ви що, все життя там сидітимете? Тут хоч їжі багато й тепло від труб. Плюс колектив усе-таки. Ви там навіть задихнутися можете.
— І потім, а раптом Кир прийде Ксенію визволяти? Відразу на вас наткнеться. Раптом він вам що погане зробить?
— Нічого, впораюся. Кирові скажу, що Ксенія тут, у вас, і він миттю розповість, як замки відімкнути. А не розповість — нехай нарікає на себе. Нас усе-таки троє…
— А звідки ви взяли, що він буде сам? Ні. Я так не можу. Ви ж не робот, а жива людина. Негоже вас на вулицю виганяти, — журилась Алла.
— Живу людину негоже тут тримати, — відрубала Лариса. — Як детектив скаже, так і буде. Їй видніше. Ми слухатися повинні. Тільки якщо моя думка когось тут цікавить, знайте… Я теж не хочу, щоб вона туди йшла. Страшно мені за неї. Не можна такі необдумані кроки робити. Не можна…
Ну, просто цілий спектакль влаштували. З оплакуванням, з проводинами.
— Годі песимізувати! Нічого зі мною не станеться! І ще я їсти хочу. Рятівників людства тут годують?
— Годують, — заметушилась Алла, — у нас всіх годують. Тільки дуже специфічною їжею.
Вечеряли тушкованою в розсолі картоплею з соліннями. На розсолі ж Алла спекла хлібоподібні коржі. Просіюючи поїдене хробаками борошно, заплющували очі, аби не бачити, що збираємося споживати. Зате запивали неймовірно смачним порічковим компотом. І цілу банку трояндового варення поглинули. З метою завдання найбільших збитків майну тюремників. Через усю цю смакоту я згадала свою маму й раптом зрозуміла, що нам усім просто необхідне повернення дружини Хомутова.
Якби в моєї мами в підвалі завелися сторонні, гадаю, вона б відразу це помітила. Якби її улюблене варення хтось нещадно винищував не як делікатес, а як звичайну їжу, вона б підвал по цеглинках розібрала, але врятувала продукт від наруги. Не через жадібність. Із любові до прекрасного. Прекрасне варення повинні споживати прекрасні люди в прекрасній обстановці й прекрасними маленькими дозами… Я поділилася своїми думками з співкамерницями, й усі ми міцно затисли кулаки за те, щоб пані Хомутова негайно вирішила повернутися до чоловіка. Як справжня господиня вона відразу полізе перевіряти своє продуктосховище.
З моїм переїздом вирішили почекати ще добу: раптом Кир прибіжить, або Хомутова прийде варення рятувати, чи хтось із сищиків здогадається в гості зазирнути. А якщо ні, то подамся завтра в добровільне заслання, в холодну камеру-одиночку. Якщо відверто, мені категорично не хотілося туди йти. Але потрібно ж було хоч якось збільшувати шанси на успіх. Я дуже сподівалася, що не одні ми такі ненормальні. Хтось ще просто зобов’язаний був заблукати в ці краї. Може, режисерка вирішить прочитати ксерокопію рукопису та про все здогадається… Може, який випадковий сантехнік набреде на двері з не засунутою клямкою і зацікавиться. Зрештою, раз ми знайшли, значить, і ще хтось та знайде. І той, хто знайде, повинен стати рятівником, а не подібною до мене черговою жертвою. Заради цього я ладна була вирушити на безлюдний острів.
Як не старалися, влаштувати людського багаття так і не змогли. Газет було жалюгідно мало і згоряли вони миттєво. А придатних дрів не знайшлося. Вирішили поки що просто сушити дошки від стелажів над плиткою. Може, ще займуться.
— Розпочинаємо музичні вправи! — скомандувала я. І всі ми перемістилися в темну частину приміщення. Відразу з’ясувалося, що в цьому підвалі зовсім нема чим стукати по трубах. Просто абсолютно не обладнаний для пристойних занять підвал! Дошки не звучали нітрохи. Лунко грюкали, передавали трубі дуже слабку вібрацію. Банки стукали гучно, весело, легко… Але якось уже надто локально. Сама труба залишалася майже цілком спокійною. Звук, напевне, не перетинав фатальної межі перекриття.