Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Господи, — прошепотіла Лариса, — хто б міг подумати, що для нього все це настільки серйозно… І потім, до чого тут ми? Ми йому що поганого зробили? Він хіба не розумів, що ми тут з глузду можемо з’їхати? Це ж справжня в’язниця, а не іграшки…
— Ми просто трапилися під руку, — безжально констатувала вже впокорена Алла. — Як гарматне м’ясо. Як розмінна монета. Усі мужики однакові. Люблять тільки себе, а всіх навколо — брутально використовують. Причому, бачать у цьому природний хід подій. Тварюки!
— Не починай знову, благаю, — томно закотила очі Лариса. — У нашої Аллочки проблеми з особистим життям. Точніше, в її особистого життя проблеми з головою і совістю. Я ж бо вже знаю.
Я пригадала історію з Артуром і відчула себе в самому центрі дурнуватої інтриги. Тільки особистих життів нам зараз і бракувало!
— По-перше, в колишнього особистого, — забухтіла скривджена Алла, — по-друге, Артур таке саме моє особисте життя, як і твоє…
— І ось так з моменту появи в цій келії, — Лариса ніби скаржилась, оглядаючись на мене. — Першого дня, я вже казала, ми з нею взагалі не розмовляли. Я мало не збожеволіла! Навколо неї стрибаєш, вимагаєш відповіді про те, як вона сюди потрапила, хто нас сюди засадив, а вона мовчить, начебто нема її тут зовсім. Я спочатку думала, що Хомутов спеціально пастку змайстрував, щоб із моїх предків викуп зажадати. Але коли Алла тут з’явилася, у мене в голові все просто завертілося. Не міг же Хомутов точно знати, хто прочитає його книжку й повірить. Не міг вгадати, бідними чи багатими будуть жертви. «Який викуп? — вирішила я тоді.
— Він просто псих і ставить пастки на дуреп». Я їй це все втлумачувала, а Алла собі мовчала й мовчала. Вирішувала, видно, ненавидіти мене й далі, чи ні, — це Лариса розповідала, вже сміючись.
— Усе точно, — теж засміялась Алла. — А потім ця істеричка як заплаче ридма. І так мені її шкода стало. І запропонувала я поговорити відверто.
— І з’ясувалося, що вся ненависть до мене — через Артура! Звідкіля я знала, що мій нестерпний залицяльник і таємничий Аллоччин коханець — одна особа! Я навіть уявлення не мала про те, що він одружений… Він мені, взагалі, на фіг не потрібен був. Я його чесно відшивала всю дорогу. І ось яка подяка від подруги!
Ще хвилин із п’ятнадцять дівчатка напівжартома з’ясовували стосунки, вочевидь не вперше доходячи висновків, що їхній Артур — рідкісний козел і що обидві вони з ним відтепер будь-яке спілкування припиняють. Ні, добре, звичайно, що дівчатка тут помирилися, добре, що нарешті нагородили Артура гідними епітетами… Але навіщо ж так невчасно? Саме зараз — навіщо?! Я подумала, що, мабуть, наврочила. Щойно, бачся, вирішила, що зовсім Алла з Ларою не дурепи, як раптом…
— Панянки, може, краще повернемося до обговорення власного становища? — несміливо запропонувала я.
Наступні п’ятнадцять хвилин я вислуховувала, як чарівні мудрі дівчатка, то лаючись, то дотримуючись рідкісної єдності, обговорювали свого сценариста і зрадника. В результаті прийшли до суперечливої думки, що Кир, звичайно, останній козел, останніший навіть за Артура, але Ксенію любить щиро й тому заслуговує на полегкості, й витріщилися на мене.
— Він діяв у стані афекту, — суворо заговорила Алла, — тому замінимо йому страту довічним позбавленням волі!
— Ні, — заступилася Лариса, — не довічним. Таким за тривалістю, яким буде наше.
— Оптимістка, — гмикнула Алла. — Гаразд. Домовилися.
Дівчатка скріпили свій вирок рукостисканням, із дуже серйозними обличчями хором промовили: «По руках!».
Ні, все-таки сидіння взаперті кепсько позначається на здатності тверезо мислити.
— Я не думки вашої запитувала, ненормальні! Я вам шлях до волі вказати намагаюся! — закричала я, щоб струсити з себе мікроби абсурду, що вже переповзали з акторок до мене. — Воля прийде до нас завдяки смиренному чеканню. Усі необхідні для цього процеси я вже запустила.
— Себто?
— Заронила сумнів у Кирилову душу. Сумнів — то велика сила. День він помучиться, а потім вирішить усе-таки перевірити. А раптом я мала рацію? А раптом він, Кир, сам того не бажаючи, замкнув свою кохану в темницю? Раптом Ксенія теж дізналася про Вогнище Мистецтва й подалася на розвідку?
— Чого б це? Адже він їй рукопису не підсовував.
— Та хоча б від тебе, Ларисо. Ви ж подруги. Ти могла поділитися з Ксенією своїми намірами відшукати Вогнище.