Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
А далі й Оксана знепритомніла. Матрос поніс її безвладне тіло з кімнати, його товариш освітлював йому дорогу на веранду, через яку вони й залізли до хати. З дияконової спальні ніхто не вибіг рятувати, дарма що там усе чули. Страх скував обох — дядька й дядину, і вони побоялися й писнути.
Очутилась Оксана вже надворі від морозу й підкидів обоянки, що в ній її кудись везли. Затіпалась, як на ножі, усвідомивши жах свого становища. Хотіла знов крикнути, але сильна, просмерджена тютюном долоня затулило їй рота.
— Сказано тобі, красунько, ша, — ну й ша! Я хочу з тобою погуляти. Сильно ти вшкрябнула мене за серце... Розумієш? Рознещасна моя любов погнала мене на це... як ти по-доброму не схотіла...
Поручник Василик прокинувся від гупання чобіт1, багатьох людських ніг. Коли розплющився, в очі йому вдарило світло залізничного ліхтаря, скероване з дверей.
— Встати! — гримнув якийсь голос. — Суд „батька Махна"...
Постаті в темряві заворушились, підводячи в плямах світла плечі, голови.
Став на ноги й поручник Василик.
Справді, увійшов сам Махно в супроводі декількох озброєних. У першу мить запанувала страшна тиша, — не тиша, а подих смерти! Чути було, як дихали скупчені тут люди — жертви й кати. Вгорі бігали, схрещуючись, снопики світла з електричних ліхтариків, засвічували вогники очей, як пробігали по обличчях, а внизу, до колін, звільна хилиталося світло залізничного ліхтаря, що його тримав один із варти.
Спочатку „батько Махно", бачилось, тільки роздивлявся, призвичаювавсь до „обставин" і нерівного освітлення, що поблискувало й на мідяних ґудзиках його студентської шинелі. А потім кивнув невиразно головою і мовив неголосно до одного з своїх:
— Дайош... починай!
Молодий, обвішаний гранатами, перехрещений скорострільними стрічками парубчак, з курячим крилом чуба над очима, навів світло ліхтарика на першого скраю в'язня.
— Ти хто? За віщо? — спитав Махно холодно-байдужим голосом правосуддя.
Запитаний став хапливо, запобігливо, плутано оповідати, що він студент, що йшов додому...
— А де живеш? — тим же тоном Махно.
Студент сказав... І знав забелькотів про свою невинуватість, про те, що (він за анархізм, був ще раніш, Кропоткіна читав...
— Випустити! — прорік голос правосуддя. — І тольки...
Студент кинувся до виходу, а світло ліхтарика засвітило обличчя іншого, немолодого вже, панського вигляду чоловіка.
— Ти хто? А, знаю: білогвардієць... Розстріляти! І тольки...
Засуждений з якимсь жалюгідним ви'зком — не голосом упав у ноги і став просто скиглити, благаючи помилувати. „Батько" штовхнув його ногою в груди, інші з Махиового „почту" вхопили за руки, відтягли в темний кут і там кинули. І той далі не по-людському повизкував чи ридав...
Третій був якийсь селянин...
І тут поручник Василях отерп від жаху: той, хто був „правою рукою" в судді, хто освітлював обличчя, — то був колишній його в'язень Лука Нагаєнко. Відрухово відсунувсь у тінь. Але ж це не був рятунок! Селянина випустили, а світло Лучиногої ліхтарика впало на поручникове обличчя.
„Батько Махно" його зразу впізнав,, і на його байдуже-холодному обличчі ворухнулось щось таке, як усмішка. Але йому й слова не дав вимовити Нагаєнко. Задихаючись від якоїсь радости-помсти, що наче аж гарчала їв ньому, загукав:
— Батьку!.. Батьку...
Махно поглянув на нього здивовано.
— Це, батьку, той, що зуби мені вибивав... таку його мать... Начальник їхньої контррозвідки... „української"...
„Батько Махно" грізно насупивсь, його малий видок зібрався у ворочок, кошачі очі налились кров'ю.
— А ти не помилився?
— Ні! От хрест мене..,. Тю! Що я — „хрест"?! У бога й вєру... у Христа... Це той... Ага, піймався? Ага-а, проклятий... гад...
І, не чекаючи Махново'го наказу, замахнувся й ударив з усієї сили поручника в обличчя. Поручник поточився, він ударив з другого боку — поручник упав непритомний...
Поручник Василик очутився від якогось гуркоту, визко-ту, — мабуть, відчиняли двері, що зарипіли на іржавих завісах. Як прочумався зовсім, почув кількаповерхові матюхи, а як роздивився в якомусь миготливому слабкому світлі, побачив над собою могутню, розкарячену в ногах постать матроса Сивака...
— Катісь колбасой! — гукнув Сивак комусь назад себе, либонь, вартовому. Потім махнув світлом по підземеллю (ліхтар був у нього в лівій руці, у правій — наган) і побачив трьох, засуджених на розстріл.
— А, ось де вони, супчики! Ха-ха...
Один із засуджених — білогвардієць — жалібно заскиглив у своєму кутку, ще дужче зібгався перед жахливим обличчям неминучої смерт'и. Сивак скерував на нього пучок світла й наган — зблизька прицілився в голову, вистрілив, і той замовк, випроставшись із свого кутка, наче пружина виприснула із якого стиску. Другому вистрілив у потилицю, бо той мовчки лежав ницьма, наче заздалегідь, ще до пострілу вмер.