Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Після цього Сивак яавів світло на поручника Василика.
— „Аж оце він... мій безглуздий кінець! — мляво подумав поручник. — Не в бою, а від руки ката..." Не подумав тільки про те, що це логіка долі, бо сам був для інших катом. Заплющив очі.
— Ей, ваше благородіє! — весело гукнув Сивак. — Що, страшно вмирати? Я ж казав,, що „батько Махно" не помилує...
Поручник мовчав, чекаючи на мить, коли щось мало чи то вибухнути, чи то кольнути — і зробити, всьому кінець. Сивак торкнув його обережно в плече.
—. Чуєш? Уставай!
—„Не встану... Хай стріляє так"...
Але мимохіть поворухнувся. Тільки ж гострий біль знов прикував його до місця: видно, його звечора дуже побито, уже непритомного, мабуть, били.
Сивак нахилився й, узявши за руку, підхопив його, як пір'їнку. Поручник ойкнув від болю в плечі, і цей біль остаточно його очутив. Став, поточуючись, на ноги. Сивак бріинькнув 'жартома його по губах.
— Ха-ха! Страшно? Не бійся! Тебе зараз не стрілятиму... Ти ще мені' потрібний... Ходім!
— Куди? — глухо спитав, не знаючи, навіщо, поручник. Відчув ще біль у роті, де в нього все було пухле.
— Ходім — побачиш...
І він повів його за руку з льоху, як хворого піддержував. Вартового не було, і взагалі поблизу нікого не було. Надворі вже світало. Було дуже холодно. Мерзлий сніг терпко скрипів під ногами. Заводи, що похмурими озіями височіли над вулицею, мертво мовчали.
— Я ж тебе в плєн узяв, ти мій, — сказав уже на вулиці Сивак. — І я, що схочу, те з тобою й зроблю... Схочу — розстріляю, схочу — ні...
Вони пішли попід заводським парканом у напрямі до залізничної колії, де стояли вагони з Махновим штабом, але на висип не пішли, а пройшли попід колією, тунелем, і завернули до Воронцівки.
Воронцівка — це оаза серед задимлених, замащених заводських будівель. Маленькі домики, обсаджені вишневими садками, тепер білими від налиплого на них снігу, —. ватяно-білі домики й садки. Взагалі сніг робив довкола своєю білістю уже майже ранок.
Біля одного з домиків Сивак поцокав великою клям-кою-язиком, вистромленим з високої зеленої хвіртки. Ця лунка цокотнява, здавалось, могла розбудити весь виселок. Але скрізь було тихо. Мовчав і домик, сховавшись за своїм високим зеленим парканом.
— Мабуть, сплять іще, — сказав Сивак. —- Бо воно ж іще раноі...
Поцокав удруге, настирливіше — і знов справжній лункий клекіт заалярмував виселок... — Гм...
Цим „гм" Сивак виявив, що тут він чомусь не міг бути дуже брутальний, що^ він тут не міг так гримати й грюкати в двері, як це звичайно робили махніеіці, добиваючись у хату. Ба більше: було таке враження, наче він запобігав тут чиєїсь ласки. Тож, поцокавши вдруге, якийсь час мовчки чекав.
Нарешті в дворі заскрипіла на снігу хода, зсередини заторгало* дрючком-засувом, а потім хвіртку відчинив озброєний махнівець. Глянув байдуже на незнайомого поручника.
— Як там дівулька? — спитав його притишеним голосом Сивак. — Спить іще?
— Та, мабуть, спить, — відповів запитаний, позіхаючи. — А ти чого так рано?
— Так треба, — невиразно кинув Сивак і повів поручника до хати.
У дворі стояла обоянка, з скорострілом на ній, у поблизькій повітці пирскали коні.
Сивак завів поручника на кухню, засвітив світло і підніс йому до обличчя дзеркала.
— Бачиш, який ти?
З дзеркала визирнуло жалюгідне, заросле чорною щетиною, замазане брудом, заюшене засохлою кроів'ю обличчя (кров, мабуть, ішла з розбитого носа), — обличчя з виразом зацькованого злого звірка. Здавалось, дай йому хоч малесеньку змогу самооборони, і воно, те обличчя, вишкіриться на ворога гострою мордочкою, клацне гострими зубками. Але тут найменшої такої змоги не було: він, як маленький песик, був цілком у руках величезного ведмедя, і над ним висів присуд кари на горло... Можна було б навіть сказати, що це була тільки тілесна жива облуда, а внутрішньо він уже був мертвий. Бо з якої б речі Сивак мав би його помилувати? Та й влади він такої, либонь, не мав, хоч і хвалився... Але для чого все таки він, той Сивак, сюди його привів? Цікавість починала навіть брати гору над почуттям приречености, — брала гору і повертала до життя.
— Причепурись, братішка, а тоді я тобі скажу, для чого я тебе сюди привів.