Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
І вимахував рукою з револьвером у ній.
Повів полоненого вулицею поміж мовчазними заводами, попід високим парканом, що оточував один із тих заводів. Про те, щоб спробувати тікати в темряві, поручник не міг навіть подумати: паркани стискували простір у якісь суточки, і в цих суточках куля його дуже легко „догнала б". Та ще й було трохи надії, що його особи не виявлять, і Махно його відпустить...
А Сивак і далі говорив цілком мирно. Він у думках, либонь, готувався до завтрішньої гулянки.
— От якби ще вальса навчитися, — мріяв уголос. — Чи ти вмієш?
Поручник сказав, що вміє.
— О, то ти навчиш мене...
Це була найпікантніша ситуація! Він, в'язень, що над ним висіла небезпека розстрілу, мав би його вчити танцювати! Де і як? Чи не в тому льоху, куди його мав оце запровто-рити? Танок на межі життя і смерти! О, пікантно, дуже пікантно....
Скоро вони зайшли до якогось подвір'я з тим підвалом, і Сивак передав його варті. Варта вкинула полоненого до ями, в якій душило сухою вугільною потертю. Ніякого освітлення. Поручник наступив у темряві на чиїсь ноти. Ноги ті висмикнулись, але та жива істота не подала ніякого голосу. Наче якась безмовна тварина на морському дні. Коли поручникові очі трохи призвичаїлись до темряви, він спостеріг, що попід стінами напівлежали, напівсиділи в зігнутих позах якісь люди. Ніхто до нього не обізвався, і він мовчки намацав вільне місце та й собі сів.
У льоху не було дуже холодно, тож він, одягнений непогано, незабаром зігрівся й задрімав.
У домі диякона Бондаренка зустрічали першу ніч мах-нівського панування. Що більше поночіло, то* страшніше ставало в місті. Хвилями накочувалась, лунко в нічній тиші торохкотіла якась безладна, уже, здавалось, непотрібна стрілянина і відлунками — так раптом, як і виникала — вщухала. Тоді лускали, як корки з пляшки, пробивали тишу тільки поодинокі постріли, а гору над усіма звуками брали п'яні вигуки, десь зовсім близько... З хаосу цих звуків часом гавкала, як з прочинених дверей виривалась, гармонія, вихоплювався спів, оте їхнє „Яблучко":
Ех, яблучко, куди котишся?
До Махна попадеш, — не воротишся....
Моторошна тінь страхітливого „батька Махна", здавалось, Дамокловим мечем зависла над приреченим багатолюдним містом, дедалі ближче наставляла руки, щоб ухопити йото, те місто, за горло, задушити, .кинути в пельку смерти...
Хто він, той „батько Махно"? Де він узявся, цей страшний зброєносець смерти? Чого він хоче? І мимоволі кожному хотілося зщулитися, пригнутись, увійти якнайглибше в землю, щоб хижі пазурі не зачепили...
Диякон Бондаренко, його жінка, Агрипина Антонівна й Оксана притаїлися в своїй вітальні. Свідомість спільної для всіх небезпеки примирила їх, зблизила. Усі буди повдягані, готові на всякі пригоди — чи то тікати (куди?), чи то боронитись (як?). Та й лютий холод давався в знаки: за тривогою боялися розпалювати в печі. Світла, видима річ, теж не світили. У вітальні було цілком темно, тільки намерзлі вікна сіріли трохи і кидали цю сірість на протилежну стіну, на двері Оксаниної з матір'ю кімнати. Аїле люди одно одного майже не бачили, не говорили, а як і обізветься котре, то майже пошепки.
Оксана сиділа біля матері на канапі, притулилась до неї як дитина. Обгорнулись обидві одним платком і так грілись. Ольга Пилипівна сиділа, невидна, .в фотелі в кутку, диякон на стільці біля столу. Небезпека ввижалася їм ув образі того розхрістаного матроса-оранґутанга, що приходив удень. Бо й справді, що йому перешкодить заскочити знову до них, тепер, коли в них нема оборонців? А Мишко ж, як на гріх, десь задлявся, не приходить! Ще, гляди, й зовсім не прийде, запіячить абощо, як це з ним часто буває...
— Ну, де хоч той Мишко, Боже ти мій? — майже простогнала в напруженій тиші Ольга Пилипівна. — Казав же: „прийду"...
Диякон устав і взяв, ходити по хаті, очевидячки, нервую-чись. його довготелеса тінь у рясі, з широкими рукавами, матлялась на сірому тлі стіни, як тінь великого кажана. Раптом він як не вибухне люттю:
— Де він, той бандита шматок, так допізна тиняється!? Ну, де? Знає ж, у якому ми становищі!
І він став майже бігати по хаті, не знаходячи заспокоєння своїй тривозі й люті.
— Рятуйте! — розітнулось десь зовсім близько. — Ря... уйте...
Диякон спинився на півдорозі, змовк, знітився, як під занесеним над ним ударом... Невже й до них оце доходить
ряда?! Мабуть, обходять дім за домом і до їхнього наближаються... Ох, що то буде? Що то буде? Ну, справді, де він, той Мишко? Тепер усі, здавалось, готові були благати його — не лаяти, а благати, щоб приходив. Напружено, аж до болю в вухах прислухались до надвір'я.