Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Але проминуло чимало часу, а біля їхнього дому не було чути нічого тривожного. Ба більше: той крик про порятунок був наче кульмінацією напруги, а потім стало потроху стихати). Навіть віддалені постріли, що їм, здавалося не буде й угаву, замовкли, зникли.
Диякоя знову став ходити по хаті, але вже мовчки, спокійніше.
І раптом — гостро, як ножем по нервах, задзеленчав дзвінок у сінях.
— Це Мишко! — усі зідхнули. — Нарешті, поганець! Вуха б тому хлопчиськові нам'яти...
Ольга Пилипівна побігла поперед усіх відчиняти. І ¦— о жах! — звідти розітнувся її несамовито-переляканий крик.
— Мамаша, ша! — ревнув грубий чоловічий голос. А за якусь там мить матрос Сивак майже вніс ЇЇ на руках до вітальні. Правого рукою тримав її, майже зомлілу, а в лівій мав електричний ліхтарик і тим ліхтариком, як світляною мітличкою, обмахував — обмітав від тіней кімнату.
— Ша! Чого кричати? — досить мирно говорив цим разом Сивак. — Це свої... Я той, що був удень тут... знайомий. Хіба не бачите?
Він посадив Ольгу Пилипівну на канапу, а світло повернув на себе.
— Бачите? Не такий страшний чорт, як його малюють, — пожартував.
Справді, він не був тепер такий страшний, як удень. Бо на ньому, по-перше, не було тепер скорострільних стрічок та гранат і револьвера на шиї, а подруге — був зовсім тверезий.
— І прийшов я, можна сказати, в одній, справі... Чоіго це в вас нема світла? Засвітіть!
Він викресав вогню із запальнички. Диякон послужливо присунув гасник, що на ньому вже знов було скло. Світло гасника показало всю невеселу картину всенічного сидіння цілої родини, а також матросове лобато-усміхнене обличчя: безкозирка, як звичайно, була аж на потилиці.
— Ось я вам і гостинця приніс... Гляньте!
Він почав виймати з кишені цукерки та горіхи і ворош-ком насипав на столі. Це все було таке парадоксально-несподіване, що люди тільки перезирались недомисленно. Що це мало означати? Звідки і чому така ласкавість? А та ласкавість виразно звучала в його голосі та світилась у його насправді гарних, якихось сріблястих очах. Рівні, по-жіночому гарні брови, ці сріблясті очі й кучерявий чуб робили горішню частину його обличчя просто привабною, і тільки страшна щелепа трохи псувала його вроду. Але тепер щелепа від!-сунулась на задній плян, на передньому пляні була .ласка його очей.
— Призволяйтесь!.. Красунько, бери! — звернув він раптом ту ласку своїх очей до Оксани. — Чого ти там зігнулась? До мами притулилась? Не бійсь, я не трону...
І простяг їй жменю з цукерками. Та Оксана злякано дивилась, не брала.
— Не хочеш? Гербуєш нещасним матроським серцем? —¦ із жалем сказав.
І в голосі йому забриніла якась непевність: він, либонь, не знав, як тепер, коли відкидають йогої ласку, йому поводитись. Очі знов засвітились колючими іскрами.
— Та бери вже! — сказала Агрипина Антонівна до Оксани, злякавшись тих іскор, і взяла сама.
— Бач, які гарні! Ось помадки...
Це трохи врятувало ситуацію, підбадьорило Сиваїка.
— А тепер про діло, — заговорив він діловим тоном. — Я таки до тебе, красунько... не знаю, як тебе..,
— Оксана, — похопилась Агрипина Антонівна, боячись, щоб Оксанине мовчання знов не зіпсувало лагідного настрою в матроса.
— Ага, Оксана, — закивав приязно головою Сивак. — Це по-нашому, по-українському. „Батько Махно" теж за Україну, тільки щоб була анархія, а не буржуазна вдасть... щоб усі вільні й рівні були... Так от, Оксано! „Батько Махно" завтра влаштовує гулянку... „батько" і „мать"... І от, поні-маєш, яке діло? Усі будуть з дамами, а в мене нікогісінько! Отут болить, — поклав руку на серце, — Кров проливаю за свободу, рознещасна моя жисть, а погуляти ні з ким. Я не хочу якоїсь лахудри, таких багато... Хотілося б таку, як слід... Бо там, понімаєш, буде „батько Махно", це ж однаково, як генерал... Та де! Більше! Це командарм, а я як генерал у нього. Ще буде Щусь, начальник штабу... І „мать" буде... буде музика..., „Мать" гратиме на гітару... і я гратиму.
Він спинився, мабуть, перед найголовнішим, найтрудні-шим. Він навіть скинув безкозирку і тією ж рукою — що в ній мав безкозирку — почухався в тім'ї, — знак трудносте переходу до того „найголовнішого", „найтруднішого".
— Слоівом, я хочу, щоб ти, красунько... ну, Оксано, тепер уже, пішла зо мною на ту гулянку, — сказав одним духом. А побачивши, що це просто приголомшило Оксану (вона з жахом дивилась на нього), похопивсь заспокоїти:
— Не думай, що там буде щось таке... ні-ні! Ніхто й пальцем тебе не троне, я ручаюсь... я, матрос Сивак, права рука „батька Махна"...