Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Та не так! — казала пересохлим голосом. — Отак! О'й ти ж отакий!..
Помітно тулилася до Сивака всім тілом і щасливо хихотіла.
На поручника вони, здавалось, зовсім не зважали — чи Тому, що він був чужинець, чи тому, що був приречений.
— А навіщо тобі, Вітю, ця пісня? —¦ спитала „мать" ласкавим голосом.
— Навіщо? Ну, як тобі сказати? Я назнав тут одну ді-вульку й хочу їй пограти. Антиліґентна вона, так треба щось таке...
Він покрутив у повітрі пальцями і клацнув пучками, не змігши висловити думки мовою.
— Яку дівульку? — скинулась тривожно „мать", намагаючись піймати очима його нахилений до гітари погляд.
Матрос підкинув голову і струснув задирикувато чубом: він виріазно грав на її почутті до нього.
— Яку? — глянув їй у вічі усміхненим поглядом. —¦ О, там така дівулька, що я ще зроду такої не бачив... Очі, брови, коса — і цицьки (він показав, які)... Лахва!
— Та хто ж вона? — допитувалась уже ревниво „мать". — Як її хоч звуть?
— Як звуть? — почухав він потилицю. — А чорт її знає, — не питався. Вона дочка одного диякона... Покровсь-кої церкви...
— „Оксана?!" — жахнувсь поручник і навіть їсти перестав, прислухався. — Невже цей звірюка наскочив на неї?! А я в оцьому ідіотському полоні!
йому просто хотілося плакати від безсили, від того, що не міг допомогти своїй уже майже нареченій.
Але розмовники, захопившись цікавою для них обох розмовою, не звернули на цей його порух ніякої ували. Говорили далі.
— І ще я тобі скажу, навіщо мені гітара і всякі такі витребеньки, — повів свою мову далі Сивак. — її брат у нашій армії, і через те не можна так... нахрапом її взяти, треба трохи повикаблучуватись перед нею. А потім поведу на гулянку, що буде завтра...
— А я ж із ким буду? — мало1 не крізь сльози обізвалась „мать". І раптом огнівилась:
— Як так, — не хочу вчити...
— „Батько Махно" із штабом, — доповів, увійшовши, вартовий.
І зразу ж за цим швидко увійшов сам Махно в супроводі кількох штабівціВ'. Гостро глянув на групу в купе — і насоВ'Ився, Булдожий його видочок пересмикнувся, невеличкі очі блиснули по-котячому недобрим блиском. Щось йому не вподобалось. Але, очевидячки, не присутність полоненого, бо він спочатку навіть не глянув на нього. І поручник досить швидко зрозумів, що настрій „батькові" попсувала приявність біля „матері"... його „правої руки" — Сивака. Він, либонь, ревнував до нього свою жінку. Та й ще б пак! Він же був супроти Сивака просто жалюгідний. Невеличкий на зріст, кривоплечий, прищуватий, а велика шапка робила його голову схожою на цебер... Де вже було йому змагатися за жінку з цим красенем-велетнем!
Жалюгідний, а проте... а проте Сивак зразу ж винувато підскочив з місця. Як був, із гітарою- в руках. А потім покрутив тую гітару, шукаючи очима, де б її покласти. Поклав на горішню полицю.
„Мать" теж запобігливо обізвалась:
— Несторе! Я наварила борщу, — будеш їсти? Та й хлопці, може б...
Та „батько" не відгукнувсь на ЇЇ слова, а замість того звернувся до поручника Василика:
— А. це хто? А, галичанин... Уже повечеряв?
— Так, пане отамане...
— Не пан... не пан, я тобі казав! — нервово скрививсь Махно.
І повернувсь до Сивака:
— В підвал його відведи!.. Якого чорта сюди наводиш?.. Поручник ніяково підвівся, сказав „матері" нашвидку:
„дякую за вечерю!" і вони з Сиваком вийшли з вагона. 'Сивак на ходу вийняв пістоля з кобури. Гострий холод після тепла болюче вдарив в обличчя, війнув разом із снігом поза комір, попід шинелю. Хоч завирюха трохи вщухла, та було дуже холодно, а наметений сніг примерз і дужче скрипів під ногами.
— Бачиш, який лютий сьогодні батько! — обізвавсь Сивак. — О, коцне він тебе, будь пеівний! йому, бач, не подобається, що я з його жіночкою трохи того... Він якось сказав: „Я проти всякої властности, але жінка — моя власність, і я кожного застрелю, як собаку, хто полізе до неї"... Але я тобі скажу, що вона більше липне до> мене, ніж я до неї. Та й навіщо вона мені здалася? Хай собі цілується з своїм „батьком"... Я собі знайшов тепер таку красуньку, що хай вона заткнеться... Шкода тільки, що я не встиг вивчити тієї пісні! І він, заколивавшись, ніби в танці, та пооковзуючись на слизьких місцях, засвистів мелодію: Ех, раз, іще раз, Кільканадцять іще раз...