Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
— Тут були поховані місцеві землевласники. Пани Велліні. Вони володіли багатьма землями на північ від Сіракуз, — пояснив доглядач, Борис перекладав.
— І що сталося? Чому склеп зруйновано? — спитав я. Доглядач скривився, замахав руками, мовляв, не хоче говорити. Я взяв гаманець. Італійських грошей у нас не було, я показав франки. Дав одну купюру доглядачу. Той охоче її взяв, сховав, озирнувся.
— Він просить нікому не розповідати про цю розмову, — сказав Борис.
— Ми скоро відпливемо звідси назавжди, — заспокоїв я. — То що сталося?
— Одного разу до Велліні прийшли люди з родини Вергу. Це дуже небезпечні люди. Вони з Рагузи, але весь південь Сицилії боїться їх. Люди з родини Вергу вимагали платити їм. Монсеньйор Велліні відмовився. Він був гордий, він мав зв’язки у Римі, просто звернувся до армії. Кількох людей із родини Вергу арештували і відвезли в Палермо, щоб судити. Тоді родина Вергу надіслала своїх... кого? — перепитав Борис. — А, бійців. І вони спалили маєток Велліні, вбили сеньйора та сеньйориту, а також двох синів. А доньку, ще дівчинку, викрали і продали кудись. Вони дуже жорстокі, ці Вергу. — Доглядач майже перейшов на шепіт і помітно хвилювався.
— Чому склеп зруйнований?
— Склеп був цілий. Луїджі Вергу, головний у родині, казав, що не воює з покійниками. Минуло багато років. А потім несподівано приїхала донька панів Велліні. Ніхто не знав, що це вона, — просто якась красуня приїхала до Рагузи і вбила дона Луїджі, одного з його синів, а також кількох охоронців. Потім спробувала втекти. Їй майже вдалося, вона була в чоловічому одязі, навіть бороду наклеїла. Однак візник помітив довге пасмо, що вилізло з-під кашкета. Коли Вергу стали шукати жінку, візник розповів про підозрілого пасажира. Дівчину оточили тут, у Сіракузах. Вона відстрілювалася до останнього. Серед білого дня тривав бій. Поліція не звертала уваги. Поліція завжди не звертає уваги на справи родини Вергу. Кінець кінцем бійці змогли застрелити дівчину. Хотіли забрати тіло, однак у порту стояв військовий корабель, капітан якого знав монсеньйора Велліні. Він послав два десятки озброєних матросів, які відбили тіло бідолахи. Її поховали з почестями. Приїздив якийсь офіцер із півночі, казав, що у вбитої залишилася дитина. Ізабеллу — дівчину звали Ізабелла — поховали у фамільному склепі, поруч із батьками. А за кілька тижнів прийшли люди Вергу. Тепер там правлять три брати, сини дона Луїджі. Так ось, вони сказали, що, на відміну від батька, ладні воювати і з живими, і з мертвими. Зруйнували склеп і забрали тіло Ізабелли.
— Куди?
— Десь викинули. Кажуть, на одній із ферм, під ноги свиням. У цих Вергу нічого святого. — Доглядач зітхнув. — Потім приїздив той офіцер, із півночі, що дізнався про руйнування склепу. Хотів відновити, але йому сказали, що брати руйнуватимуть склеп знову і знову. Натомість запропонували викупити прах Ізабелли. Узяли з нього грубі гроші і втелющили урну з сухим лайном Це вони так пожартували. Кажу ж, не бояться бога. Офіцер поїхав, а брати Вергу прибили табличку з лайками і заборонили її знімати. Якщо табличка зникне, вони приїдуть і покарають усіх, хто працює тут на цвинтарі. Вони жорстокі. Їх звуть зміями. І в кожного з них на руці татуювання змії.
— А де вони живуть зараз?
— У Рагузі. Це місто на південному заході. У них там маєток, справжня фортеця.
— Вони когось бояться, що живуть у фортеці?
— Вони не бояться, вони воюють.
— З ким?
— Це дуже небезпечні люди, а я й так багато говорю. — Доглядач скривився. Дав йому ще кілька купюр. — Вергу воюють з іншими родинами. Їхні головні вороги — родина Вератті з Катанії і родина Чічо з Корлеоне. Вони хочуть бути головними на Сицилії і раді перегризти один одному горлянку.
— Добре. Можеш іти, — сказав я, Борис перекладав. — Але тобі краще мовчати про наш візит. Бо якщо нас спитають, ми розповімо про балакучого доглядача з цвинтаря в Сіракузах.
— Я буду мовчати, буду мовчати!
— Ходімо, — сказав я Борису. — Нам потрібна людина, яка вміє працювати з вибухівкою. Умілий скульптор. І бригада будівельників.
— Які різноманітні потреби! — Борис не став запитувати, що ми плануємо робити.
Ми поїхали до Сіракуз, поселилися в невеличкому готелі на острові, де була стара частина міста. Борис казав, що ми з Румунії, втекли від болгарської окупації. Він почав шукати потрібних нам людей, а я днями слідкував, чи не будуть за нами стежити. Здається, доглядач мовчав, нами одразу не зацікавилися. Спочатку знайшовся скульптор, який сказав, що з гіпсу за тиждень зробить те, що нам треба. Через два дні Борис пішов у порт і привів звідти людину з важкою валізою і двома ящиками багажу. Ми обговорили справу, я заплатив наперед, і ми поїхали на цвинтар. Залізли на скелю, затягли туди ящики і валізу. Працювали два дні, намагалися не привертати уваги. Коли до цвинтаря хтось приходив, ми сиділи й чекали, поки піде. Майстер не запитував, що і для чого. Гроші добре вміють розв’язувати язик, але зав’язують не гірше. Він просто закладав вибухівку, поєднував її дротами, розраховував, щоб вистачило сили вибуху. Коли він завершив, до зруйнованого склепу прийшла бригада будівельників, яка почала відновлювати стіни. Швиденько прибіг доглядач. Будівельники сказали, що їх найняв якийсь пан із півночі, здається, офіцер. Доглядач пішов. Наступного дня будівельники і далі працювали. Пообіді на цвинтар приїхало двоє на авто. У темних костюмах і капелюхах, зі зброєю, помітною під одягом. Зухвало спитали, що тут робиться. Будівельники відповіли. Показали план робіт. Склеп мало бути відновлено, на ньому встановлювали велику гіпсову фігуру жінки, святої Ізабелли Португальської, або «Янгола миру», як її називали у церкві. Свята списом мусила попирати ціле кубло змій. Коли гості побачили малюнок, почали голосно лаятися. Ми з Борисом спостерігали за ними зі скелі.
— Він питає, коли приїде замовник, — прошепотів Борис. Як ми й домовлялися, старший будівельник сказав, що замовник приїде завтра, щоб подивитися на встановлення скульптури.
Ті двоє вийшли з цвинтаря, сіли в авто і поїхали.
— А вони ж повернуться. — Борис у захваті закрутив головою. — Нікуди не дінуться, повернуться. Ви вмієте заганяти у пастку, Іване Карповичу.
— Не поспішай, — застеріг я.
Уже ввечері я побачив, що за кімнатою спостерігають. Якийсь підліток сидів у коридорі й бігав доповідати тлустому чоловікові, що попивав каву на вулиці, через дорогу. Потім тлустий підвівся і кудись пішов.
— Борисе, нам треба йти, — сказав я. Борис кивнув. Він умів обходитися без питань. Треба — то треба. Я вийшов із номера, наче просто прогулятися. Підліток побіг за мною. Борис із речами вийшов слідом. Спустився службовими сходами і вийшов через двір. Я попетляв трохи вулицями, сховався від хлопця і став дивитися за готелем. Минула година, приїхали дві машини, з яких вибігли озброєні люди. Вони побігли всередину, мабуть, знайшли нашу порожню кімнату і лаялися. Несподівано пролунали постріли. З вікна другого поверху вистрибнув якийсь чоловік і побіг вулицею. Точніше, пошкандибав, бо ж накульгував. Одне авто зірвалося з місця і збило людину. Ще кілька пострілів у готелі. Потім звідти вийшли люди. Винесли три тіла. Поклали в авто і поїхали. Я нічого не розумів. Пішов у парк неподалік від вокзалу, де мусив чекати Борис.
— О, Іване Карповичу, а я вже захвилювався! Почув постріли, подумав, що їм вдалося вас прихопити!
— Ні, це не я. Якісь інші хлопці в готелі. Двоє, жили поруч із нами. Чомусь подумали, що приїхали по них, і почали відстрілюватися.
— І хто це були?
— Не знаю. Можливо, хтось із ворогів родини Вергу.
— Зараз дізнаюся, он візники біля вокзалу щось обговорюють. — Борис пішов послухати, за деякий час повернувся. — Двоє з родини Чічо. В готелі знайшли гвинтівку. Мабуть, вони збиралися когось застрелити. Кажуть, що вдавали іноземців. Здається, їх переплутали з нами.
— Ходімо.
Ми пішли до цвинтаря. Не дорогою, а стежками через поля. Вийшли, вже коли стемніло. Трохи поблукали, знайшли скелю. Будівельники обтесали схил у тому місці, де можна було залізти. Тепер скеля стала неприступна. Але в кущах неподалік була драбина. Ми приставили її, залізли, затягнули драбину. Не спали. Рано вранці Борис зліз і пішов до входу на цвинтар, де сховався у кущах. Я залишився на скелі.