Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
— Що з тобою?
— Ех, нічого, спомини. Поцілуй, Зосю,— ліниво попросив він.
Дівчина взяла його руками за голову. Очі їй раптом загорілися, руки затремтіли. Рвучко притягнула його до себе. Приплющила повіки...
Тої ночі вони мало розмовляли. Та й навіщо слова, коли вони, молоді, були тільки вдвох у ту квітневу ніч, яка через прочинене вікно таємничими звуками линула в кімнату, коли в них так по-весняному бурхливо грала гаряча кров, і обох поглинула ненаситна жадоба любові.
Едекові здалося, що ще зовсім рано, коли дівчина з жалем шепнула йому:
— Тобі вже пора їхати. Не можна ж лишатися до дня. Не забувай — це маленьке село. І з Трудою будуть ускладнення, а вона добра дівчина, тільки багато чого не може зрозуміти.
— До ранку ще далеко.
— Ні, треба. Ми ж іще зустрінемося. Часто будемо зустрічатися, правда, Едек?
— Ну, звісно! — переконано мовив він.
Надворі його пройняв різкий досвітній холод. Десь із-за лісу уже вставав ранок. Сьогодні Едек повертався додому зовсім в іншому настрої. Не відчував уже ніяких вагань, ніяких докорів сумління і, проїжджаючи повз управління округу, зовсім байдуже подумав про Віку. Що поробиш, життя дужче, він не звик жити в пустелі та ще коли до нього горнеться така чарівна дівчина.
— Зося, Зося,— шепотів Едек, натискуючи на педалі, і тихий шурхіт коліс ніби вторував тій його пісні кохання.
Цього разу йому не пощастило тихенько прошмигнути в свою кімнату. Біля хати Едек помітив у сутінках силует пана Гасинця. Лісничий, як завжди, вставав рано і йшов на токовище. Ніяк не міг намилуватись лісовим коханням птахів.
Едек відчув себе трохи ніяково. Він, зрештою, мав право робити, як хотів, а все-таки... Хтозна, як поставиться лісничий. Але той був поблажливий.
— Облиш, людино добра, що це ти, загуляв з весною? Авжеж, такий час... Ідеш спати чи, може, з нами на токовище?
Скрипнули двері. То Метек поспішав до батька. І тоді пан Гасинець шепнув іще Едекові:
— Тільки моєму хлопцеві забагато не розказуй. Хай до кожного приходить його час...
Едек усміхнувся, подумав, що навіть лісничий стає но такий ліберальний, коли йдеться про його сина. А втім, чи добре він, батько, його знає? Бо Метек, вітаючись із товаришем, значливо моргнув йому.
— Ходімо, ходімо, а то розвидниться й буде вже пізно,— квапив їх лісничий.
— Встигнемо, це ж близько.
— Ти вже там краще знаєш, якже!
Едек догнав їх коло першого гайочка. Йому ж треба було взути високі гумові чоботи, бо цього року в лісі було особливо мокро.
Ішли швидко. Намічене токовище було на підмоклій галявині там, де вигинається велика затока. Густий старий ліс, зарослий чагарником, був чудовим місцем для пташиного весілля.
Лісничий мовчки поглядав на небо. Зорі поволі гасли, блякли, морок розсіювався. Але в лісі було ще зовсім темно, доводилося присвічувати ліхтариками. До галявини лишалося зовсім близько, одначе пробратися тут у цю весняну пору було нелегко. Стомлений Едек спотикався об пеньки, яких не видно було під хмизом і сухим бадиллям бур’янів, плутався між корінням вивернутих дерев, мало не впав у залиту водою яму на місці одного такого дерева. Метек ковзав у гумових чоботях по грубому шару м’якого, мокрого перегною.
— Ну, вже,— ледь чутно прошепотів лісничий.
Тихесенько підкрадалися до схованого під дубом куреня.
Пан Гасинець усміхнувся. Встигли. В останню хвилину. Ліс і води поблизу оживали. Досвіток. Над землею плив легенький туман. Силуети товстих ялівців ставали чіткіші. Десь трохи далі протяжно і монотонно гудів водяний бугай. Різким голосом прокричав дупель.
Раптом Метек стис Едекові руку. В сірих туманних сутінках гучно засвистіли крила, і на середину галявини спустився великий птах. Невиразно маячив темною плямою. Хвилину сидів спокійно, без руху. Потім крикнув приглушено, хрипко — раз, другий. І знову застиг у мовчанні. Від ялинових гілок у курені запахло живицею, і той запах додав цій хвилині якоїсь дивної чарівності.
Темна пляма ворухнулася, птах крутнувся, на крилах мигнули білі смуги. А потім півень настовбурчив пір’я, віялом розпустив хвіст, розставив крила, пригинаючи їх кінчиками до землі, і кинув у пущу низький, гортанний заклик, хрипку, повну збудження пісню кохання:
— Фуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и!