Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
Коли застібнув він свій пояс із піхвами, заворушились у трюмах зомбі.
Коли натяг він сталево-шкіряні рукавиці, підплив до порту його флот, гнаний вітрами, що їх здійняли ракшаси.
Коли покликав він знаком юного свого стюарда, Ольваггу, за собою у двір, піднялися на палуби кораблів безсловесні вояки й уп’ялись поглядом у палаючу гавань.
Коли загурчали мотори темної небесної гондоли і двері її розчахнулися перед ними, перший з його кораблів кинув якір.
Коли зайшли вони у гондолу, перший загін його війська вступив до Махартхи.
Коли прибули вони до Махартхи, місто полягло.
В саду, у зеленому вітті високо вгорі щебетали пташки. Рибини, схожі на старовинні монети, лежали на дні прозорого голубого ставка. Червоногарячі квіти з великими пелюстками буяли довкола, а побіля її нефритової лави де-не-де ясніли і жовті. Спираючись лівою рукою на куту спинку лави, споглядала вона, як, ковзаючи по кам’яних плитах чобітьми, наближається він до неї.
— Добродію, це приватний сад, — озвалась вона.
Він зупинився перед лавою і глянув на неї згори вниз — мускулястий, засмаглий, темноокий і чорнобородий. Обличчя його було незворушне, аж ось він усміхнувся. З синьої шкіри був його одяг.
— Гості сюди не заходять, — додала вона, — для них є сади з протилежного боку будівлі. Пройди он під ту арку…
— А в моєму саду ти завжди була бажаною гостею, Ратрі, — промовив він.
— У твоєму?..
— В саду у Кубери.
— Владика Кубера! Ти ж не…
— Ні, не гладкий, не тлустий. Я знаю. Нічого дивного: нове тіло й важка праця. Нелегко майструвати Ямину зброю, перевозити її…
— Коли ти прибув?
— Оце щойно. Прихопив з собою Крішну та вантаж з вибухівкою, гранатами й осколочними мінами…
— Боже ж мій! Скільки часу спливло…
— Так, чимало. Але я однаково маю вибачитися перед тобою. Тому і прийшов. Усі ці довгі роки мене гризло сумління. Вибач, Ратрі, за ту давню ніч, коли я втягнув тебе у халепу. Мені потрібен був твій Атрибут, і я вплутав тебе у ці чвари. Мені самому не до вподоби так використовувати інших.
— Я все одно не затрималася б на Небі, Куберо. Тому не переживай і не картай себе. Правда, тіло хотілося б мати привабливіше, ніж тепер у мене. Та це не головне.
— Я дам тобі нове тіло, Пані.
— Не зараз, Куберо. Сідай же, прошу тебе — ось сюди. Ти голодний? Спраглий?
— Атож, ще й який.
— Ось фрукти, сома. Чи тобі краще чаю?
— Ні, дякую, краще соми.
— Яма каже, що Сам прочумався вже від своєї святості.
— Це добре, він нам дедалі потрібніший. То як, він уже розробив для нас план дій?
— Яма мені не говорив. Але можливо, що Сам не говорив Ямі.
На поблизькому дереві заколихалося гілля і додолу, на всі чотири лапи, скочив Тек. Пробігши по плитах, він зупинився біля лави.
— Ваше базікання розбудило мене, — пробуркотів він. — Що це за один, Ратрі?
— Владика Кубера, Теку.
— Якщо це правда, то як же він змінився! — вигукнув Тек.
— Те саме можна сказати й про тебе, Теку Архіваріусе. Чому ти досі мавпуєш? Яма може повернути тобі людське тіло.
— Мавпою я корисніший, — відповів Тек. — З мене чудовий шукач та вивідувач, куди спритніший за собаку і дужчий за людину. А хто відрізнить одну мавпу від іншої? Отож я лишуся в цьому тілі, доки буде потреба у таких моїх особливих здібностях.
— Слушно. А про подальші дії Нірріті чув щось нове?
— Його кораблі підступають усе ближче до великих портів, — мовив Тек. — І їх, схоже, дедалі більшає. А поза цим — нічого нового. Боги, мабуть, його побоюються, якщо не нападають на нього.
— Атож, — промовив Кубера, — бо тепер він величина невідома. Я схильний думати, що він — помилка Ганенгі. Адже саме Ганеша дав йому можливість безперешкодно ушитися з Небес та ще й прихопити з собою усе те обладнання. Ганеша хотів мати напохваті якого-небудь ворога богів, коли в цьому раптом виникне нагальна потреба. Він навіть уявити собі не міг, що невіглас у техніці зуміє так нею скористатися і наростити такі сили, якими тепер орудує.
— Слушно кажеш, — погодилася Ратрі. — Навіть я чувала, що саме такими міркуваннями Ганеша нерідко керується. Що ж він нині робитиме?
— Здасть Нірріті перше місто, на яке той нападе, аби придивитися до його наступальних можливостей та зважити, які в нього сили, — якщо, звичайно, йому пощастить утримати Брахму від втручання. А по тому — ударить по Нірріті. Махартху буде здано, і нам слід триматися поблизу. Цікаво буде навіть просто спостерігати.
— Але ти гадаєш, що ми будемо не тільки спостерігати? — спитав Тек.