Бог Світла

Не по собі було ватагові ракшасів Тараці. Підчепившися до хмар, що пропливали в полудневому небі, розважав він над шляхами сили. Колись він був наймогутніший. У дні, що передували приборканню, не було нікого, хто міг би стати йому на заваді. Та ось з’явився Приборкувач, Сіддхартха. Він чував про нього давніше, знав його як Калкіна, а коли спізнав його велику силу, то збагнув: рано чи пізно, а судилося їм зійтися, аби зміг він випробувати силу того Атрибута, що його, казали, виробив Калкін. І коли нарешті перетнулися їхні шляхи — того великого, давноминулого дня, коли від їхнього нестямного яру палали вершини гір, — здолав його тоді Приборкувач. І коли стрілися вони вдруге, через багато століть, так чи так, а знову взяв гору він над ракшасом, і була та поразка ще гіркіша за першу. Але тільки йому одному і вдалося таке, а нині його вже немає на світі. Не лишилось нікого, хто міг би подолати Владику Пекельного Колодязя. Та ба, з’явилися боги, аби кинути виклик його силі. У дні світанкової тої пори були вони немічні та недолугі, вправлялися, намагаючись опанувати власні здатності, здобуті шляхом численних мутацій, вдаючись до гіпнозу, наркотиків, медитації, нейрохірургії, — силкуючись викувати з них Атрибути, — однак виросли за віки їхні сили. Четверо їх, всього четверо напали на Пекельний Колодязь — і всі його легіони не спромоглися дати їм відсіч. Сильний був той, кого звали Шівою, та Приборкувач перегодом убив його. Так і мало статися, бо ж визнавав Тарака Приборкувача собі за рівню. Жінку він до уваги не брав, адже була вона всього-на-всього жінкою і вдавалася по допомогу до Ями. Не те бог Агні, душа якого палала сліпучим, нестерпним полум’ям, — його Тарака майже боявся. Знову згадав Владика ракшасів той день, коли у Паламайдсу заявився до його палацу Агні, сам-один, і кинув йому виклик. Не до снаги тоді було ракшасові зупинити приходька, хоч як старався, і довелось йому бачити на власні очі, як поглинула сила вогню його палац. І пізніш, у Пекельному Колодязі, ніщо не змогло спинити вогнистого бога. І дав Тарака собі обіцянку, що настане пора, і випробує він його силу, як випробував колись силу Сіддхартхи, — і тоді переможе він або підкориться. Але не випало йому такої нагоди. Бог Вогню сам поліг од десниці Червоного — четвертого з нападників на Пекельний Колодязь, — який, не знати як, а повернув його полум’я на нього самого в день запеклої січі за Місто Жадань на ріці Ведрі. І означало те, що він, Червоний, і є Владикою над Владиками. Хіба навіть сам Приборкувач не застерігав його од Ями-Дхарми, Бога Смерті? Атож, серед усіх нині живих на білому світі той, що випиває життя очима, — наймогутніший. Він, Тарака, якось мало не загинув од його сили, то було в Громовій Колісниці. Ще раз зітнулись вони у короткім двобої, та довелось відступитися, бо чекала їх битва велика, і були вони у ній спільниками. Подейкували, ніби Яма помер невдовзі, у Небесному Місті. Та говорили пізніш, наче нишпорить він досі по світу, і що не може він, бувши Владикою Смерті, померти без власної на те волі. І повірив у це беззастережно Тарака, свідомий того, що означає для нього ця віра. А те вона означала, що повернеться він на далекий південний острів, де стоїть голубий палац і де відповіді його дожидає Бог Зла, Нірріті Чорний. І пристане він на його пропозицію. Починаючи від Махартхи і далі од моря на північ, поєднають ракшаси свою міць з силами темного Владника, поруйнують з ним разом, один по одному, Храми шістьох найбільших міст південного заходу, затоплять вулиці їхні кров’ю городян, змішаною з кров’ю бездушних ординців Чорного — і не втримаються боги, кинуться їх захищати і стрінуть отак свою погубу. Коли ж боги не стануть до бою, тим покажуть вони свою безнадійну кволість. Візьмуть тоді ракшаси приступом Небо, а Нірріті зітре Небесне Місто з лиця світу; впаде Шпиль Заввишки В Милю, розколеться Небесне склепіння, уздріють тоді великі білі кицьки Канібуррхи довкола себе руїни і замете полярна хурделиця павільйони богів та напівбогів. І все, як направду, задля єдиної мети — коли не вважати, що розвіє це трохи нудьгу і наблизить останні дні богів та людей у світі ракшасів. Хай би де загриміла велика битва і вершились великі діяння, — вершились вогнем і мечем, — туди, знав Тарака, неодмінно, хоч з краю світу, прилине він, Червоний, бо там його царство і вабить його туди його Образ. І відав Тарака, що шукатиме, дожидатиме, робитиме що завгодно, дарма як довго це протриває, аж поки настане нарешті день, коли знову зазирне він у чорне полум’я, що нуртує в глибині очей Смерті…