Бог Світла
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1994, №3-4
- Переводчик: Лариса Маєвська
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Бог Світла». Краткое содержание книги:
Роджер Желязни — чудовий стиліст, проза його вишукана, поетична, іноді на грані експериментальної і водночас сповнена іронії та гумору. Особливий інтерес до теми богів та безсмертя привів Желязного, за висловом одного з критиків, на Парнас наукової фантастики.
Дія роману «Бог Світла» відбувається в далекому майбутньому, після загибелі людської цивілізації. Купка перших поселенців на планеті-колонії захопила контроль над досягненнями науки й техніки. Ці люди знайшли шлях до безсмертя, забезпечили собі необмежену владу на планеті й запанували над іншими людьми як боги індуського пантеону — Калі, богиня згуби і смерті; Крішна, бог пристрасті й хтивості, та ін. Однак бунтівний небожитель, Бог Світла (Будда) — повстав проти тоталітарного небесного ладу. Про все це читач дізнається, занурившись у магічний світ індуської культури й міфології, що розкривається засобами наукової фантастики і, переплітаючись з нею, надає сучасного філософського звучання творові та неповторного колориту його художній фактурі.
— Звичайно. Сам розуміє нашу відповідальність: спочатку треба все добре зважити. Бо діяти нам доведеться негайно у відповідь на їхні дії, а цього, Теку, довго чекати не доведеться.
— Зрештою, — сказав Тек, — мені завжди хотілося битись на боці Приборкувача.
— Найближчими тижнями, я певен, багато бажань здійсниться, а багато зазнає краху.
— Ще соми? Фруктів?
— Дякую, Ратрі.
— А тобі, Теку?
— Мабуть, банан.
У лісовому затінку, на вершині високого пагорба сидів Брахма, немов химера на ринві готичного храму, і невідривно дивився вниз, на Махартху.
— Вони плюндрують Храм.
— Так, — відповів Ганеша. — Почуття Чорного не міняються з плином років.
— І дивитися шкода, і страх бере. Вони озброєні гвинтівками й пістолетами.
— Атож, військо в нього сильне. Вернімося в гондолу.
— Зажди трохи.
— Боюся, Владико… чи не занадто вони сильні — тепер уже.
— Що ти пропонуєш?
— Вони не зможуть плисти річкою вгору. Якщо надумаються напасти на Лананду, то доведеться їм рушити суходолом.
— Звичайно. Якщо раптом йому не вистачить кораблів летючих.
— Коли ж вони захочуть напасти на Кайпур, то їм доведеться зайти вглиб ще далі.
— Ну!
— А захочуть напасти на Кілбар, то ще далі!
— На що ти натякаєш? До чого ведеш?
— Що далі вони зайдуть, то більше проблем доведеться їм розв’язувати і тим вразливіші вони будуть для партизанських наскоків на всьому їхньому шляху…
— Ти що, пропонуєш мені обмежитися лише партизанськими наскоками? Дати його війську пройти маршем по всій країні, займати один по одному всі міста? Вони окопаються, поки надійде підкріплення, аби втримати загарбане, і тільки після цього посунуть далі. Лише дурень вчинив би інакше. Якщо ми чекатимемо…
— Поглянь униз.
— Що? Що це?
— Вони готуються рушити далі.
— Неймовірно!
— Брахмо, ти забуваєш, що Нірріті — фанатик, навіжений. Йому не потрібна Махартха — так само, як не потрібні Лананда або Кайпур. Він хоче знищити наші Храми й нас самих. А ще йому потрібні в наших містах не так самі люди, як їхні душі. Він пройде по всьому краю, нищачи на своєму шляху всі символи нашої релігії, аж поки ми зважимося дати йому відсіч. Якщо ж ми цього не зробимо, то він, мабуть, пришле сюди місіонерів.
— Тож ми повинні щось робити!
— Спершу дати йому ослабнути від його ж походів. А коли він добряче виснажить свої сили — вдарити! Віддай йому Лананду. І Кайпур, коли знадобиться. Навіть Кілбар і Гамсу. Коли підупаде на силі, зітри його на порох. Ми обійдемося і без цих міст. Скільки їх ми самі поруйнували! Усіх, мабуть, і не згадаєш!
— Тридцять шість, — промовив Брахма. — Вернімося на Небеса, і там я все обміркую. Як я послухаюся твоєї ради, а він, чого доброго, відступить раніш, ніж устигне ослабнути, ми багато втратимо.
— Я ладен битися об заклад, що він не відступить.
— Жереб не тобі кидати, Ганешо, а мені. Поглянь, з ними оті клятущі ракшаси! Мерщій назад, поки вони нас не вгледіли.
— Атож, гайда швидше!
І вони погнали своїх ящерів назад до лісу.
Крішна відклав свою сопілку, коли до нього прийшов посланець.
— Ну? — спитав він.
— Махартха впала…
Крішна підхопився на ноги.
— А Нірріті збирається походом на Лананду.
— Що роблять боги для захисту?
— Нічого не роблять. Нічогісінько.
— Ходімо зі мною. Локапали саме збираються на нараду.
На столі полишив Крішна свою сопілку.
Тієї ночі стояв Сам на найвищому балконі палацу Ратрі. Дощові струмені, наче крижані цвяхи, проштрикували вітер і падали згори на нього. На лівій його руці залізне кільце світилося смарагдовим сяйвом.
Падали, падали й падали з неба блискавки — і лишалися.
Він підняв руку, і вдарив грім, розлігся передсмертним ревом усіх драконів, що жили, можливо, десь і колись на світі…
Ніч відступила, коли постали перед Палацом Ками вогняні елементалі.
Підняв Сам обидві руки, і всі як один знялися вони в повітря і загойдалися високо в нічному небі.
Махнув він рукою, і промчали вони над Кайпуром з одного кінця міста на другий.
І закружляли танком.
По тому розлетілися в усі боки й заходилися танцювати серед грози.
Він опустив руки.
Вони вернулися і знову постали перед ним.
Він не ворушився. Він чекав.
Сто разів ударило серце, і з нічної темряви прилинув і озвався до нього голос:
— Хто ти такий, що оддаєш накази рабам ракшасів?
— Поклич до мене Тараку, — мовив Сам у відповідь.